Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
Генеральний штурм Очакова Потьомкін назначив на шосте грудня 1788 року. Назначив усупереч своєму бажанню з примусу, бо мав великий сумнів, чи пощастить узяти цю фортецю. Зволікав майже півроку, сидячи за двісті верств від Очакова – аж у Єлизаветграді, давав там бали, приймав там коханок, жив, як кажуть, на широку ногу, а до діючої армії наїздив вряди-годи, щоб на місці познайомитися з воєнною обстановкою. І все відтягував і відтягував генеральний штурм цієї проклятої фортеці, що забрала вже третину армії. Недоїдання, хвороби, а особливо різачка, тобто дизентерія, кожного дня клали в сиру землю десятки солдатів та запорожців. Генерали, офіцери і навіть нижчі чини почали ремствувати, наполягати на штурмі. Побоювались, що загине вся армія, і Очаків, якщо не взяти його зараз, так і залишиться в руках турків, а війна, отже, буде програна.
Зима наступила рання і холодна, аж люта. Такої зими навіть старі запорожці не пам’ятали. Флот умерз у кригу. В наметах та землянках топити було нічим. Усі вже розуміли, що туркам, які сиділи в очаківській фортеці у теплих зимових квартирах, легше пережити зиму, ніж російській армії та козакам у наметах та мерзлих землянках, і всі з нетерпінням ждали штурму. Один Потьомкін зволікав, тягнув, відтягував, аж поки не «збунтувався» генералітет і не послав генерала Рахманова, який саме чергував при штабі, до Потьомкіна з вимогою розпочати завтра штурм.
У розкішній землянці «найяснішого», обвішаній і встеленій килимами, обставленій дорогими меблями, було затишно, тепло. Потьомкін сидів у кріслі в шовковому халаті, коли зайшов генерал. З його колін зразу ж спурхнула молода пишнотіла жіночка, дружина племінника Павла Потьомкіна, одна з багатьох добровільних розважальниць «найяснішого» у його воєнному «страдницькому» житті, і шуснула за занавіску, в сусідню кімнату.
– Ну що там? – незадоволено глипнув Потьомкін. – Горить? Міг би й почекати!
– Не чекається, ваша світлість, – поштиво схилив голову генерал. – Мушу доповісти, що після вчорашньої вилазки турків, коли вони вбили сорок чоловік наших і, відрізавши їм голови, а серед них і голову генерала Максимовича, настромили їх на списи і виставили на фортечному валу, становище стало нестерпне. Армія хвилюється. Ніхто не розуміє, чого ми чекаємо, чого сидимо? Поки всі ми тут загинемо? Військо вимагає негайного штурму! Польові генерали теж наполягають на цьому!
Потьомкін запустив під халат руку, пошкріб волохаті груди. Вчорашня трагічна подія і його боляче вразила. Справді, пора розгризти цей горіх – Очаківську фортецю! Хоча й страшно. А коли невдача?
– Яке завтра число? – спитав кволо.
– Шосте грудня, ваша світлість. День святого Миколи Чудотворця…
– Миколи Чудотворця, кажеш?
– Так, ваша світлість! У нас усе готове!
– То, може, й справді завтра почати? З допомогою святого Миколи…
Рахманов зрадів.
– Атож, ваша світлість… Під захистом святого й почнемо!
– Тоді передай у війська: завтра о сьомій ранку – генеральний штурм!
…Було ще зовсім темно, коли чотири колони російського війська та дві колони запорожців вирушили в напрямку Очакова.
Запорожцям припало штурмувати фортецю з боку лиману, що вже замерз. Ішли тихо. Жодної розмови, жодного брязкоту зброї. Напад має бути раптовий, несподіваний для Гасана-паші.
Передні ряди несли важкі штурмові драбини, задні по черзі змінювали їх.
Івась ішов в середині колони. Збоку – шабля, в руці – мушкет, за поясом – два заряджені пістолі. Крок швидкий, пружний. Мороз підганяє, бадьорить, але думати не заважає, тим більше, що розмовляти заборонено.
Думки Івасеві – про те, що сталося з ним за останні два роки. Передусім про Катрю. Її зажурене обличчя випливло, ніби з туману, і сумні темно-сливові оченята сумно глянули на нього з далини, мов зазирнули в душу. Він аж здригнувся. Катре! Катрусю! Що з тобою? Що?
Серце стиснулося. Передчуття? Чому вона привиділася такою смутною? Щось сталося з нею? Чи має статися з ним?
«Господи! Зроби так, щоб ми зустрілися! – заблагав він, в думках звертаючись до небес. – Будь милостивий! Захисти її, а себе я сам захищу!»
Він був дужий, молодий, у тілі буяла козацька сила, і він не вірив, що з ним може статися щось лихе, хоча добре розумів, що штурм – не іграшка, що цього дня проллється багато крові і серед тих, хто зараз іде поряд з ним, немало тих, хто за годину-другу покладе голову і стане трупом, тліном, нічим.
Він не міг уявити себе серед них. Не вірив і не хотів вірити в те, що його раптом не стане і що ніколи вже не побачить він ні Лубен, ні коханої Катрі, ні сонця серед синього неба, взагалі нічого того, що складає цей безмежний, милий серцю білий світ.
Потім думка повернулася до ближчих днів. Не минуло ще й трьох тижнів, як розпрощався він зі своїм побратимом адміралом Джонсом. Дивна доля! Хто або що керує нею? Небо? Всевишній? Збіг обставин? Якась таємна сила, що стоїть над усім живим і неживим світом? Чи,
