Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
Грицько поволі поколивав до дверей. Там став, подумав, потім, почухавши голову, перепитав:
– Так Лушу?
– Лушу, я ж казав.
– Щоб сюди?
– Та не кудись! Звичайно, сюди!
Грицько пішов. Повернувся з Лушею лише через півгодини.
Пухляков, що з нетерплячки уже совався на стільці, аж руками сплеснув.
– І де тебе носило? Це ж поряд, через дорогу!
– Та як іти! – огризнувся Грицько. – Якщо прямо, то близько, справді через дорогу, а якщо через Кузні, то й зовсім не близько! Он гак який!
– Та що тебе носило через Кузні, йолопе!
– Ніщо не носило. Але ж пообідати чоловікові треба чи ні?
– Я скільки тебе вчив: зроби діло, а тоді гуляй сміло!
– Та я ж так і роблю, пане. Хіба обід не діло? – обурився Грицько.
– Поговори мені! Іди! Горенько моє! – зітхнув Пухляков і показав на лаву. – Сідай, Лушо! Ось Василь Васильович поговорити з тобою хоче!
Капніст уважно оглянув дівчину з ніг до голови. Років двадцять. Може, трохи більше. Смілива – дивиться прямо, не відводить погляду, але в очах – очікування, змішане з тривогою. Досить миловидна. Була б навіть гарна, коли б не якась хижість в обрисах рота, наповнених дрібними, як у миші, зубами.
– Лушо, – звернувся він до неї, – я хочу поговорити з тобою про пожежу у Хуржиків під час весілля. Ти ж, кажуть, була там?
– Була. Я вже розповідала панові судді, – відповіла та стримано.
– Я знаю… А скажи мені, Катря справді відьма чи ти це вигадала?
Луша не чекала такого запитання – збентежилася.
– Люди кажуть, то й я кажу.
– Ну не всі ж зразу так сказали. Хтось перший сказав, що відьма. Хто?
– Не знаю.
– Я маю відомості, що ти перша так її назвала.
– З чиїх це слів ви взяли?
– Зі слів самої Катрі.
– Ну якщо знаєте, то чого ж питаєте? – Луша настовбурчилася. – Може, колись і сказала спересердя…
– Ну гаразд. Облишимо це… Скажи краще, а молодого Хуржика, Василя, ти бачила під час пожежі?
– До пожежі бачила, а коли горіло – ні.
– І яким він тобі здався?
– Був сам не свій.
– А чому?
– Бо Катря і його причарувала, як і батька, старого Хуржика.
– Як це причарувала? Вона що – ворожка?
– Атож. Я сама бачила, як вона ворожила… От Василь і попався в її тенета. Аякже! Катря не дурна – знала, кого причарувати! От Василь і присох серцем до неї… Та Катря недовго крутила йому голову. Як тільки помітила, що старий Хуржик накинув на неї оком, так і відшила молодшого. Бо ж коли Василь стане господарем? Тільки після батькової смерті. А пожити господинею хочеться зараз, поки молода. От і поміняла сина на батька… А як же Василю це переносити? Ви уявляєте, з яким серцем сидів він на батьковому весіллі?
– Звичайно, уявляю, Лушо, – погодився з нею Капніст і переглянувся з Пухляковим. – Справді, було йому не легко… А до речі, де він зараз може бути? Не знаєш?
Дівчина стенула плечима.
– Не знаю…
– А коли ти востаннє його бачила?
– Тоді, як жінки вели молодих до хатини – на першу шлюбну ніч.
– І яким він був?
– Як смерть! Ви вже питали про це.
– Що значить – як смерть? Блідий, жовтий, очі погасли?
– Ні, страшний… Очі палали якимось божевільним вогнем, руки стиснуті в кулаки, а губи закусив до крові… А на виду справді – жовтий, мов мрець! Мені аж страшно стало. Я ще подумала: «Чого ти, хлопче, так побиваєшся, чого віку собі вкорочуєш? Хіба світу, що в вікні? Поглянь, скільки дівчат довкола! Вибирай, яка краща!»
– А ти пішла б за нього?
