Улюбленець слави - Джойс Кері
Над усе запам'ятався мені саме цей нахабний «інструктаж»; бо коли того вечора Честер, нарешті, прийшов до мене, він говорив приблизно таким же тоном і тими самими словами.
99
Коли я приїхала, у нього ще були люди, і мені довелося чекати на нього в нашій кімнаті. Було вже далеко за північ, але я сиділа, не роздягаючись. Я не могла лягти спати, не з'ясувавши Честерових намірів. Мені й досі не вірилося, що це він послав по мене, та ще й з погрозами, сера Коннелла, негідника й хамлюгу. «Останнім часом він дуже змінився,— думала я,— особливо коли став (цитую Гудда) «сильним світу сього»; але ж так низько впасти й так уже зовсім безглуздо поводитись він не міг!»
Поки я так сиділа, до мене долітали голоси з Честерового кабінету, розташованого по той бік сходів; іноді залягала тиша — це означало, що говорить сам Честер, а решта слухає. Зненацька я спіймала себе на тому, що теж дослухаюся до його інтонацій,— так, ніби вони могли дати уявлення про те, наскільки Честер змінився, поки я його не бачила. Потім гомін став дужчий, всі заговорили разом,— очевидно, вийшли в коридор і прощалися на сходах. Вони розмовляли один з одним ніби люди, які щойно досхочу насперечалися, тобто лагідно й підкреслено по-дружньому (один голос я впізнала — він належав відомому генералові «від політики»); потім машини від'їхали, двері до спальні прочинилися, і я побачила Честера, який, повернувшись обличчям до Селлі, бажав їй доброї ночі з тією особливою ніжністю, з якою він уже давно до неї ставився. Не встигла я подумати про те, навіщо він узяв з собою на цю раду сімнадцятирічне дівча, як двері повністю розчинилися, і він увійшов.
Помітивши мене, він анітрохи не здивувався й лише спитав:
— Отже, ти приїхала з Коннеллом?
— Він заявив, що я неодмінно маю повернутись, і поводився так, ніби ти його на це уповноважив.
— Так воно й було.
— І ти знав, що він мені погрожуватиме?
Честер ходив по кімнаті — у халаті, який він одягав, знявши сурдут чи піджак і накрохмалену сорочку. У нього був дуже стомлений вигляд, думки його ширяли десь далеко. Зиркнувши на мене спідлоба, він спитав:
— А ти чого не лягаєш? Уже друга ночі.
— Ти справді почав би переслідувати Джіма, якби я не повернулася сьогодні вночі?
— Я вважав, що доки не пізно, треба це припинити.
— Отже, я, на твою думку, поїхала у Бакфілд до Джіма?
— Якби ж то я так вважав — про це говорить пів-Лондона!
Звісно, я заперечила, що все це брехня — я не маю що приховувати. Честер роздратовано знизав плечима й кинув:
— От і гаразд, тож нема про що розбалакувати!
— Але ж ти мені не віриш!
— Моя люба Ніно, інцидент вичерпано.
На це я відрізала: якщо він вважає мене за таку негідь, хай би краще послав по вуличну повію. Він розсудливо відповів, що мені давно б уже слід знати: сама думка про це йому неприємна, не кажучи вже про те, що його високий стан забороняє йому мати справу з такими жінками.
— І тому ти посилаєш не по них, а по мене. Слухай, а ти не боїшся, що станеш мені бридкий?
— Нічийого місця ти не займаєш, у тебе є своє місце, місце моєї дружини. Ніхто не зможе посісти твого місця у моєму серці і мого — біля тебе. А тепер бога ради забудьмо про все і спробуймо жити як раніше. Почнімо все спочатку.
Я спитала, як ми можемо почати все спочатку, якщо він сам вірить усім пліткам і сам їх підтримує. І тут йому нарешті урвався терпець.
— Досить! — мало не крикнув Честер.—Нічого твоєму Джімові не станеться! Звичайно, мені важко зрозуміти, чому він у воєнний час залишив свій пост, але я зводити з ним рахунки не збираюсь! Цього з тебе, сподіваюсь, вистачить?
— Отже, всі твої погрози — лише трюк, щоб змусити мене повернутись додому? І ти пропонуєш мені все забути?
— Люба моя Ніно, я не вимагаю від тебе романтики. Що є — то є. Як нам далі жити— ось єдине, що має зараз значення.
Але я відповіла, що такого роду аргументи (мене різонуло слово «романтика») чудові, коли йдеться про політику, але тут вони недоречні. Важливо не те, яку ми будемо провадити політику, щоб приховати наші незгоди, а те, що справді почуваємо одне до одного. Невже він гадає, що я так просто забуду, чим він мені погрожував, і, по суті, шантажував мене, змушуючи повернутись?
Він не дав мені договорити (я так і не встигла сказати йому, що коли під словом «романтика» він розуміє елементарну взаємоповагу і щирі взаємини, то я, безумовно, люблю «романтику»), і, грюкнувши дверима, пішов до своєї кімнати.
Дивовижа, та й годі,— подумала я,— він ще й ображається! Пошив мене у дурні, зігравши зі мною комедію, і ображається! Спершу погрозами повернув мене додому, а тепер,— прошу: «Забудьмо минуле, що було, те загуло — і почнімо все спочатку!» Треба ж таке!
— Ні, ні, ні! — думала я, люто зриваючи з себе одяг.— Все це комедія — і більш нічого! Чи не таку ж комедію він зіграв із Гулдом, Раундом, з усіма, кого потім підступно прибрав зі свого шляху? Мовляв, «час вилікує».
Усе це не тільки здалося мені гидким, але й по-справжньому сповнило жахом; я раптом відчула цілковиту свою беззахисність і знову кляла цього