Улюбленець слави - Джойс Кері
Тепер тітонька, сиплячи блискучими аргументами, всіляко захищала свій проект, такий любий її серцю. Для прикладу вона посилалася на Джіма, котрий, на її думку, став зовсім іншою людиною,— після того як викинув з голови своїх коней і почав допомагати тубільцям луга; він потроху сплатив усі борги і навіть спромігся відкласти собі чималу суму, щоб видати власним накладом книжку про Лугаленд. Він чудово ставився до Тома й щиро любив Бакфілд — майже так само, як його ненавидів Боб.
Я не сказала тітоньці про головну Честерову умову — що заміський будинок має бути недалеко від Лондона. Судячи з усього, цей тітоньчин план став її черговою химерою, що тішила її старість, і я могла не боятися, що він здійсниться. Менш за все я хотіла бачити Бакфілд у Честерових руках — він перетворив би його на штаб-квартиру своєї партії.
Подібно до Джіма, з яким ми вперше зустрілись у Бакфілді, я теж ніжно любила цей дім. Щоправда, він був у стилі Тюдорів, з безліччю тьмяних, під низькими стелями, закутів замість нормальних кімнат, і з холодною кам'яною підлогою; але вся обстановка дому ніяк не відгонила тією похмурою добою, а підлогу Боб вистелив килимами. Не було там і важких, незграбних меблів, тесаних сокирою, всіх отих дубових столів для загальних трапез, що мимоволі наводять вас на думку про недолугих ченців з їхнім почварним життям. Найстаровинніші стільці, легкі й ажурні, належали до часів Карла II; меблі були переважно з горіхового дерева. Головне, жодна річ не повторювалась, у всьому панувало розмаїття. Найбільше подобався мені вікторіанський стиль червоного оксамиту фотелі й величні, червоного дерева, шафи. Будинок був старий. Сама його занедбаність відгонила давниною, котра чомусь завжди, як і все, пов'язане з минулим, навіює думки про мир і злагоду. Дірку в килимі, що вкривав підлогу зали (яка це була колись трагедія!), вишкреб сеттер, увічнений для нащадків на портреті поруч з прадідом, що йде на полювання,— засмаглим велетнем, котрий, якщо вірити родинним переказам, говорив таким невикорінним девонським діалектом, що під час його виступів у парламенті ніхто й слова не міг уторопати. Зарубки, що спотворили одвірки дверей до зали, відзначали зріст його дітей, онуків та правнуків. Серед них були Бобові й Джімові позначки, а також одна маленька, яку вважали моєю,— вочевидь, такою я була в чотири роки, коли матінка вперше привезла мене з Індії — показати прадідові.
Зруйнована стіна у дальньому кутку стайні лишилась на згадку про пожежу, коли червоного півня пускали в нашій садибі луддити; якраз через рік після битви під Ватерлоо вони спалили стару клуню й нову віялку на току. Дірки у флюгелі на даху стайні увічнили стрілецькі змагання між Бобом і Джімом — здумати лишень! — сорок років тому. Ці старі шрами були невід'ємні від загальної атмосфери дому, і поранені, що приїздили сюди доліковуватися й набиратися снаги (для госпіталю Бакфілд був не дуже зручний і надто віддалений), казали: з усіх прихистків, куди закидала їх доля, цей — найчарівніший. І це при тому, що тут не було так званих «сучасних вигод»,— душу, центрального опалення, асфальтованого подвір'я, не кажучи вже про відсутність театру чи кіно. А головне, бакфілдський клімат, любила жалітися тітонька, діяв на всіх розслаблююче.
Проте, як на мене, вирішальним був не клімат, а сама «атмосфера» цього місця. І справді, переспавши в Бакфілді лише одну ніч, я вже на ранок відчула, що відпочила,— не так тілом (хоч спала кілька годин, як то кажуть, мов убита), як душею. Цей сон ніби розчинив якийсь клубок, що застряг у грудях, і, прокинувшись, я не напружилась відразу ж, як у Лондоні, готуючись до чергової сутички, а навпаки, ніби розчинилася у всьому, що мене оточувало — в домі й навколо нього, у парку, в озері (яке вкрилося баговинням і поросло лататтям та ряскою), у небесному склепінні над Бакфілдом. Здавалося, що над Бакфілдом і небо було якесь особливе, своє,— оточене хвилястим пасмом невисоких пагорбів з розкиданими де-не-де лісами, розрізане в одному місці дзвіницею, в іншому — димарем занедбаної суконної фабрики; і все те — небо, навколишня природа, будинок,— було затишне й лагідне, як обличчя старої няні.
Лежачи в своїй кімнаті, я чула і дзенькання цебра на подвір'ї, і голос старого скотаря Прета, котрий шпетив когось на кухні, і плюскіт води, що наповнювала ванну для Джіма, і гудіння літака, що завмирало десь у далечині,— все це звучало ніби в мені самій. Здавалося, мій мозок, звільнившись від диявольської напруги, розкрився для сприйняття якогось іншого життя,— набагато привабливішого й не такого «переускладненого», як мої лондонські будні. Принаймні так мені здавалося, хоч я чудово знала, що старий Прет завше прокидається о шостій ранку доїти корів, а Боб працює по дванадцять годин на добу, щоб не продали Бакфілд з молотка, і, незважаючи на всі його жертви й хитрощі, дім з кожним роком усе більше ставав непридатний для життя й занепадав просто на очах. Як говорила Бобові тітонька (повторюючи це щодня), він господарював украй погано, і тоді, як усі сусідні маєтки з їхніми добре налагодженими фермами процвітали, у нього завше були самі збитки.
Та попри всі прикрощі, попри свою каторжну працю й одвічні турботи з робочою силою, помешканням для котеджерів, ремонтом і пожертвами на місцеве мисливське товариство (Боб органічно не терпів полювання, проте вважав за свій обов'язок підтримувати родинні традиції Леттерів), він сам був
