У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону - Марсель Пруст

діамантові її сережки раз у раз чіплялися за плечики, а заколка — кетяг чорного винограду — сповзала, і вона мусила поправляти її, але це не заважало прискоренню руху вагадла. По другий бік віконтеси де Франкто, але трохи попереду її, сиділа маркіза де Ґаллардон, леліючи свою улюблену думку про своє споріднення з Ґермантами, яке незмірно підносило її і в очах товариства, і в її власних очах, але в якому було для неї щось і образливе, оскільки найблискучіші представники цього роду цуралися її — може, через те, що вона була зануда, може, через те, що була злюка, може, через те, що належала до молодшої парости роду, а може, і без жодної причини. Якщо біля неї був хтось чужий (як от зараз віконтеса де Франкто), вона страждала через те, що її думка про покревенство з Ґермантами не може намалюватися у формі видимих літер, як на мозаїках візантійських церков, літер, виведених колонкою, одна над одною, поряд із зображенням якогось святого, з чиїх вуст вийшли ці слова. Маркіза де Ґаллардон думала зараз про те, що її молодесенька кузина, принцеса де Лом, уже шість років заміжня і ні разу не вигадала часу, щоб запросити її до себе або одвідати її. Вона цим обурювалася і водночас пишалася; хто б не спитав її здивовано, чому її ніколи не видно у принцеси де Лом, вона відповідала, що уникає здибатися там з принцесою Матільдою, цієї зустрічі їй ніколи б не пробачила її ультралеґітимістська родина, і з часом навіть сама повірила, що саме з цієї причини не являється до своєї юної кузини. Щоправда, вона згадувала, що іноді розмовляла з принцесою де Лом про запрошення, але спогад цей був невиразний і до того ж вона вміла нейтралізувати і зводити нанівець усі згадувані прикрощі, мурмочучи під носа: «Зрештою не мені ж робити перший крок, я на двадцять років старша за неї». Укріплена в своєму переконанні цим внутрішнім голосом, маркіза гордовито розпростувала плечі, від чого бюст її випинався, а вивищена на них майже поземно голова нагадувала приставлену голову пишного фазана, якого подають на стіл у всьому оперенні. Нічого величного у самій подобі цієї малорослої хлопчачурки не було — її випростали образи і кривди, — так дерева, вирослі за несприятливих умов, на самому краю провалля, відхиляються, щоб зберегти рівновагу, назад. Утішаючи себе в тому, що вона не зовсім рівня іншим Ґермантам, маркіза де Ґаллардон безперестань переконувала себе, що вона мало зустрічається з ними через свою принциповість, через свій гонор, і зрештою ця думка змінила її постать, надала їй якоїсь статури, яка була в очах жінок «худорідних» ознакою породи і яка запалювала мимовільно жагою пересичений погляд деяких клубменів. Якби хтось здумав піддати маркізину розмову аналізу, який, відзначаючи частоту повтору людиною того чи іншого слова, дозволяє знайти ключа до шифру, то такий дослідник помітив би, що навіть найуживаніші вирази трапляються у неї рідше, ніж: «у моїх кузенів Ґермантів», «у моєї тітки Ґермант», «здоров'я Ельзеара Ґермантського», «ложа моєї кузини Ґермант». Коли при ній згадували якусь знаменитість, вона відповідала, що з нею не знайома, але сотні разів зустрічала її у своєї тітки Ґермант, і говорила вона про це крижаним голосом, показуючи, що вважає зайвим знайомитися з цією знаменитістю через ті уперті і непохитні засади, які змушували її розпростувати плечі і були їй за ту драбинку, на якій учителі гімнастики розвивають вам огруддя.

Принцеси де Лом маркіза де Сент-Еверт не чекала, аж гульк — принцеса в залі. Бажаючи показати, що в салоні, куди вона приходила з ласки, їй хизуватися нема чого, принцеса прищулювалася навіть там, де продиратися крізь юрбу не доводилося, де не треба було звільняти дорогу будь-кому, і вона зумисне зашивалася в куточок, наче це місце відводилося їй: так король стає в чергу біля театральної каси, коли адміністрацію не попереджено, що він буде на виставі; принцеса свідомо обмежила поле свого зору, — хай не думають, що вона афішує свою присутність і вимагає уваги до себе, — вона розглядала малюнок чи то на килимі, чи то на власній спідниці, стоячи в кутку, який здався їй найпотаємнішим (і звідки, в чому вона була більш ніж певна, її мав вирвати захоплений вигук маркізи де Сент-Еверт, тільки-но та виявить її), поряд з маркізою де Камбремер, з якою вона не була знайома. Принцеса пантрувала за мімікою своєї сусідки меломанки, але не наслідувала її. Не можна сказати, щоб принцеса де Лом, зголосившись з'явитися на п'ять хвилин у маркізи де Сент-Еверт, не намагалася підпустити їй меду і, отже, потішити маркізу подвійно. Але вона мала органічну нехіть до «переборщування»; всім своїм виглядом вона показувала, що не збирається віддаватися емоціям, бо це в дусі гуртка, де вона оберталася, але бурхливі прояви почуттів у когось іншого справляли на неї враження, бо в новому для людей, хай навіть нижчому, середовищі навіть найупевненіші з них виявляють нездатність, близьку до сором'язливости, уникнути чужого впливу. Принцеса питала себе, чи не є ця жестикуляція неминучим наслідком виконуваної оце музичної п'єси, що виходить поза межі тієї музики, яку вона досі чула; і чи не виявляє той, хто від жестикуляції утримується, повне нерозуміння цього твору; а може, це й непошана щодо господині дому; зрештою принцеса пішла на компроміс із собою: показуючи свої суперечливі почуття, вона то поправляла плечики, то укріплювала в своєму білявому волоссі всипані діамантами кульки з коралю чи рожевої емалі, які робили її зачіску простою і гарною, при цьому вона з холодною цікавістю спостерігала за своєю захопленою сусідкою, що відбивала віялом такт, але, бажаючи підкреслити свою незалежність, невлад. Коли піаніст дограв Ліста і почав Шопенів прелюд, маркіза де Камбремер кинула на віконтесу де Франкто розчулену усмішку, яка передавала вдоволення судді і натякала на минуле. Вона ще замолоду звикла пестити Шопенові фрази з їхньою предовжелезною, звивистою шиєю, такі вільні, такі гнучкі, такі дотикальні, які зразу ж починають шукати собі місце десь обік, далеко від вихідної точки і далеко від точки кінцевої, до якої вони мали б пориватися, фрази, які збиваються на ці примхливі манівці лише на те, щоб потім ще зграйніше й ще прицільніше ринути назад і, подібно до раптового дзвону кришталю, від якого ми несамохіть скрикуємо, ударити нас у саме серце.

Маркіза жила у провінційній родині, вельми замкнуто, балів майже не одвідувала, тішилася у самоті старої поміщицької садиби тим, що іноді сповільнювала, іноді прискорювала танець уявних пар,