Вічний календар - Василь Махно

В один зі своїх приїздів до Митниці, а було це на початку шістдесятих, Баревич подався до Чорткова — побачити, де мешкає Настя. До міста дістався молоковозом.

Горби навколо Чорткова вкрилися першою вересневою жовтиною. Туман над Серетом пахнув бражкою. На центральній вулиці, на Ратуші, застигли стрілки годинника — зламався механізм.

З дочкою, що прибігла до Ратуші після закінчення занять в училищі, Дмитро пішов до готелю «Дністер». Там на першому поверсі ресторану, у великій залі, Баревичі всілися біля високого вікна за застелений накрохмаленою скатертиною стіл.

«Бігає, певно, вже до районного клубу на танці», — подумав Дмитро.

У тридцятих роках айвові дерева, які щозими обгризали зайці, перемерзли. Не допомогли молитви, сорокоусти, які вишіптував Феліштан, немов язичник, поминаючи кожне дерево зі свого саду, наче людську душу. Кожне змерзле дерево він записував у церковному календарі так само, як народжених чи померлих. Феліштанові діти померли малолітніми, під час німецької окупації упокоїлася парохова дружина Катерина, а потім знайшли в Джуринці Попідлідвзеленікукурудзи з обкусаним водяними щурами обличчям. Тепер за парохом пантрував тільки пан Біг і служниця Параска. Нові повоєнні часи починав від смерті дружини й нещасного випадку з брехуном. У несподіваній смерті Попідлідвзеленікукурудзи, сповненій таємниць, Феліштан вбачав покару за його довгий язик. Навіть ріка не прийняла розбухлого тіла, а викинула під верболози. Однак шпичка жалю за брехуном, що веселив роками селище, поколювала парохові серце. Наприкінці війни о. Феліштанові виповнилося вісімдесят сім років. Так давно він вийшов із одних дверей, а вже перед ним відчинено інші. Здавалося, що в кімнаті життя він пробув тільки мить, і доведеться коли-небудь її залишити. Навколо у світі все змінилося. Кожної весни, коли вибухала в Митниці зелень, прорита сірими стрілками столітніх доріг і стежок, а Божий світ наповнювався пташиним щебетом, парох відчував на своїх худих плечах тягар прожитих років. До всіх немочей додалася катаракта. Очі почали закисати. У кутиках з’явилися білі плями. Читати Євангелія Феліштанові ставало щоразу важче, але пам’ять із послабленням зору не зникла. Навпаки, пам’ятав дрібні деталі тепер далекого свого життя. Приходили до нього дитячі спомини, інколи у вухах звучала фортепіанна гра покійної Катерини, а особливо чітко пам’ятав слова літургії, псалмів і молитов. Змарнів. Од колишнього дорідного тіла залишилися шкіра й кості. Феліштан часто думав про те, що двері, якими доведеться виходити, уже прочинені.

«Прошу отця, — казала щоранку служниця, — та їжте шось. Подивіться — вже двері грубші за вас».

«Ангелам легше буде донести мене до неба», — віджартовувався старий.

«Та як не будете їсти — то вітер вас віднесе».

«Ні, — відповідав отець, — я хочу, щоб ангели».

Так вони сперечалися за сніданком, але Параска примушувала пароха випити хоч одне куряче яйце та з’їсти байду житнього хліба.

Цілими днями, після відступу німців, Феліштан проcиджував у церковній канцелярії. У шафі на кількох полицях зберігалися митницькі церковні книги. Найдавніша датувалася 1841 роком. Від того часу з невеликими перервами всі священники митницької парохії залишали після себе грубі книжки народжень, смертей і шлюбів. Перші митницькі книги записувалися латинською мовою, наступні — польською, і тільки Феліштан запровадив записи українською. Доки Господь дає можливість бачити йому цей світ — Феліштан вирішив присвятити себе впорядкуванню цих книжок. Дрібними кроками старий переходив від хатнього порога до церковного. З глибокої кишені діставав ключ, довго відмикав бічні двері. За стільки років життя в Митниці і служби в цьому храмі Феліштан навпомацки знав, що де лежить. Увійшов до невеличкої кімнатки, яку називав келією, став виймати з шафи перші томи запилюжених книг. При тьмяному світлі пасхальної свічки гортав сторінки першого тому з 1841 року. На розграфлених сторінках траплялися парохові, поряд зі знайомими митницькими прізвищами, якісь цілком незнані. Чи були ті незнані постійними мешканцями, чи волею якихось обставин залишилися в каліграфічному написі назавжди? Протягом кількох тижнів Феліштан завершив гортати першу книгу церковних записів і розкрив другу. Перегорнувши якихось двадцять сторінок, із подивом натрапив на складені пополам аркуші жовтого цупкого паперу. Знахідка зацікавила. Аркушів було всього два. Обидва списані гебрейським письмом. Не зринало жодного сумніву, що натрапив на середньовічні листи. «Але звідки це тут?» — запитав себе о. Феліштан. Звичайно, він навіть не міг підозрювати, що один із листів — написаний рукою Натана з Гази до гебрейських громад Амстердама. У листі, якби парох міг читати гебрейською, ішлося про Месію Саббатая Цві. Один із численних листів, які надсилав із Єрусалима Натан з Гази, пролежав між сторінками митницької церковної книги — записів народжень, шлюбів та смертей. Чи не з цим листом далекого 1666 року вирушили з Язловець до Стамбула Ашер і Нахум? Якби не було війни, то парох поїхав би до Чорткова і знайшов кого-небудь у синагозі, хто б переклав написане. Дізнався би про чесноти юдейського Месії, який скликав свій народ до столиці Порти, щоби звідти очолити тріумфальний похід до Єрусалима.

Феліштан розправив аркуші долонею. Коли розпрямляв, здавалося, що тримає долоню над свічкою. Якесь дивне тепло випромінювали кручені літери гебрейського письма. В околицях Чорткова й Митниці наприкінці війни євреї провалилися як крізь землю. Повернувшись до хати, він нічого не сказав Парасці про свою знахідку, а знайдені аркуші поклав поверх мап і календарів. Листи наче сказали парохові, що нічого не зникає в цьому світі: таємне стає явним, зникле — знаходиться. А пам’ять очей і пам’ять доторку так само важлива, як і зміст написаного. Кортіло старому дізнатися, що ж заховане в мурашиних гебрейських літерах? Які таємниці?

Збитий у 1916 році російським літаком церковний хрест поправили, але фісгармонію, вивезену москалями, повернути не вдалося. На місці розібраної корчми поляки побудували дім «Кулка Рульнічеґо». Дім Коритовських, зі слів служниці, спочатку пограбували в 1939 році, а за німців улаштували там ліґеншафт, використовуючи реманент, стайні, худобу — все, що покійний Коритовський надбав протягом двох десятиліть. Парох жалкував, що агронома Шипракевича арештували. За чутками тримали його в чортківській тюрмі, а далі його сліди зникають. Одні казали, що знайшли серед закатованих, інші — що вивезений на Сибір.

На початку війни парох нечасто виходив із дому. Про те, що