Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз
Рейджен проковтнув декілька пігулок амфетаміну, нап’яв кобуру з пістолетом, надягнув спортивну куртку та вітрівку і знову побіг підтюпцем у західну частину Колумбуса, де розміщувався Університет штату Огайо. Приблизно о пів на восьму ранку Рейджен дістався університетської парковки під назвою «Вайзмен». Вдалині юнак упізнав обриси футбольного стадіону «Каштанів»[45], що за формою нагадував підкову. Озирнувшись через плече, Рейджен побачив на протилежному боці парковки сучасну будівлю зі скла та бетону, на якій красувалась вивіска: «Апгем-хол»[46].
На порозі будівлі з’явилась низенька пухкенька медсестричка. У неї було смагляве обличчя, високі вилиці й довге чорняве волосся, заплетене в косу. Рейджен спостерігав за тим, як дівчина йде до білого «ніссана», і не міг позбутись дивного відчуття, ніби він її вже десь бачив. Хтось (здається, то був Аллен) зустрічав цю дівчину в студентській забігайлівці під назвою «За`мок».
Рейджен відвернувся від медсестрички й хотів було піти з парковки, але тут Адалана силою думки зігнала його зі сцени.
Після нічної зміни в університетському психіатричному шпиталі Донна Вест почувалась геть виснаженою. Вона пообіцяла нареченому, що зателефонує йому з роботи і вони разом поснідають, але нічка видалась жахлива, та ще й вранці довелось затриматись, тож зараз Донна хотіла тільки одного — якнайшвидше звідси забратися. Вона вирішила, що зателефонує Сідні вже з дому. Прямуючи до автостоянки, Донна розминулася з подругою. Та привіталась і помахала рукою. Донна рушила до своєї машини, яку завжди завбачливо ставила в першому ряду, найближчому до Апгем-холу.
— Агов! Заждіть хвилинку! — загукав хтось.
Донна підвела очі й побачила молодика в джинсах і вітрівці, який махав їй рукою з протилежного боку стоянки. Вродливий, подумала Донна, схожий на кіноактора, чиє ім’я вона не могла пригадати. На ньому були димчасті сонцезахисні окуляри. Тим часом незнайомець наблизився й запитав у Донни, як пройти до головної автостоянки.
— Боюсь, це важко пояснити, — відповіла Донна. — Але я зараз повз неї проїжджатиму, тож можу вас підвезти, якщо хочете.
Молодик умостився на сидінні поруч із нею. Поки Донна розвертала машину, він сягнув рукою під куртку й витягнув пістолет.
— Тисни на газ, — наказав хлопець. — Допоможеш мені в одній справі.
Він якусь мить помовчав, а тоді додав:
— Якщо виконуватимеш усі мої вказівки, то не постраждаєш. Але зарубай собі на носі: якщо доведеться, я пристрелю тебе не вагаючись.
«Кінець, — подумала Донна. — Тут мені й смерть». Вона відчула, як кров шугонула в обличчя, звузились судини, до горла підступила нудота. Господи, ну чому вона не зателефонувала Сідні перед виходом? Що ж, принаймні він чекає на її дзвінок. Може, він усвідомить, що щось пішло не так, і звернеться в поліцію?
Викрадач потягнувся за сумочкою дівчини, дістав звідти гаманець і поглянув на її водійське посвідчення.
— Що ж, Донна, звертай на шосе І-71 і їдь на північ.
Він забрав десять доларів, які лежали в її гаманці. Дівчині здалось, ніби молодик цим хизується: він демонстративно хруснув банкнотами й театральним жестом запхав їх до своєї нагрудної кишені. Потім він вийняв цигарку з пачки, яку знайшов у сумочці, і вклав її Донні до вуст.
— Закладаюсь, тобі зараз кортить закурити, — промовив він, підносячи до цигарки автомобільний прикурювач.
Донна зауважила плями на його руках і щось темне під нігтями. Вона не змогла здогадатися, що то таке, але була впевнена, що то не бруд і не мастило. Хлопець показово витер свої відбитки з прикурювача, від чого в Донни серце впало в п’яти: це свідчило про те, що перед нею бувалий злочинець, який, певно, вже мав справу з поліцією. Він помітив її переляк.
— Я належу до певного угруповання, — зронив він. — Дехто з нас бере активну участь у політичних справах.
У Донни склалося враження, що молодик натякає на «синоптиків», хоча він і не згадував цієї назви прямо. Дівчина припустила, що він змусив її гнати на північ по шосе І-71, тому що втікає до Клівленда, щоб залягти на дно. Вона дійшла висновку, що він — один із бойовиків.
Вона здивувалась, коли, діставшись округу Делавер[47], викрадач наказав їй з’їхати з шосе на занедбаний сільський путівець. Донна помітила, що хлопець став спокійним і розслабленим, мовби добре знав ці краї. Коли машина від’їхала настільки, що її вже не могли вгледіти з шосе, він наказав Донні заглушити мотор.
Побачивши усамітнену місцину, Донна Вест зрозуміла, що її викрадення не має жодного стосунку до політики. Її зґвалтують або вб’ють. А може, і те, і інше. Викрадач відхилився на спинку сидіння, і Донна відчула, що зараз на неї чекає щось направду погане.
— Посиджу хвилинку, зберуся на думці, — сказав молодик.
Донна сиділа, вчепившись у кермо й дивлячись невидющим поглядом у простір перед собою. Вона думала про Сідні, про своє життя і про те, що з нею тепер буде. З її очей покотилися сльози.
— Шо таке? — запитав її кривдник. — Боїшся, шо я тебе зґвалтую?
Ці слова і його в’їдливий тон боляче її вкололи. Вона подивилась йому в обличчя й кинула:
— Так, саме цього я й боюсь.
— Ну ти й дурепа! Тобі тре’ за життя своє боятись, а ти за дупу трусишся!
Ця груба правда вмить протверезила Донну, і та припинила плакати.
— Їй-богу, — вигукнула вона, — ваша правда! Я таки непокоюсь за своє життя.
Дівчина не могла розгледіти його очей за окулярами, але голос молодика раптом пом’якшав:
— Розпусти волосся.
Донна сиділа, вп’явшись пальцями в кермо.
— Я сказав: розпусти волосся.
Вона завела руку назад і зняла гребінець. Хлопець розплів Доннину косу, пестячи волосся й примовляючи, яке воно гарне.
Аж раптом його поведінка знову змінилась. Він заговорив гучно й брутально.
— Ох і дурепа ж ти. Це ж тре’ було втягнути себе в таку халепу!
— То це я себе в неї втягнула?
— Подиви’ на свою сукенку, на волосся. Могла б і допетрати, шо це привабить таких типів, як я. На ‘кий ляд було ошиватись на стоянці о пів на восьму ранку? Ну й тупість!
Донна
