Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз

— Ну ж бо, Білле, поясни, про що мова, — озвався Ваймер.

Наступні півтори години Аллен розповідав про те, як у конторі підробляють записи та ошукують інвесторів житлових комплексів «Чаннінґвей» і «Вільямзбург-сквер». У квартирах, які за документами стоять порожніми, насправді мешкають друзі декого з тутешніх працівників, і ті, беручи з приятелів орендну плату, кладуть її собі в кишеню. За його словами, в нього також були докази того, що агенція «Келлі та Леммон» незаконно під’єдналась до лінії електропередач, щоб заощадити гроші на рахунках від офіційного електропостачальника.

Мілліган запевнив, що не думає, ніби Ваймер причетний до шахрайства й розкрадання, зате майже всі інші працівники загрузли в цьому по горло, а надто така собі начальниця з контори. Саме її друзі живуть у буцімто порожніх квартирах.

— Джоне, я дам вам час провести внутрішнє розслідування й покарати винних. Але якщо ви не зможете чи не схочете про це подбати, я звернусь у «Колумбус Диспетч» і оприлюдню всі факти.

Ваймер занепокоївся. Не можна було відкидати ймовірність того, що нечисті на руку працівники провертають-таки якісь темні справи, і, якщо це випливе на поверхню, здійметься буча. У словах Міллігана був прозорий натяк на те, що за шахрайством стоїть Шерон Рот.

— Білле, хто ти насправді такий? — запитав Ваймер, нахилившись уперед.

— Просто зацікавлена особа.

— Приватний детектив? — припустив Тернок.

— Наразі я вважаю недоцільним розкривати свої карти. Скажімо так: я дію в інтересах окремих «блакитних фішок».

— Я так і знав, що ти — не простий майстер, — сказав Ваймер. — Мені завжди здавалося, що ти надто вже освічений для такої роботи. Отже, ти працюєш на когось із інвесторів. Можна дізнатись, на кого саме?

Мілліган суворо стиснув губи та схилив голову набік.

— Насправді я не казав, що працюю на інвесторів.

— Якщо не на них, — втрутився Тернок, — тоді, напевно, тебе підіслали наші конкуренти, щоб спаплюжити репутацію «Келлі та Леммон».

— Он як? — зронив Мілліган, постукуючи кінчиками пальців. — З чого ви це взяли?

— То ти скажеш нам, на кого працюєш? — запитав Ваймер.

— Поки що я можу вам сказати тільки одне: викличте сюди Шерон Рот і розпитайте її про те, що я вам розповів.

— Я твердо налаштований докопатися до правди, Білле, і мене тішить, що ти насамперед звернувся зі своєю інформацією до мене. Запевняю, якщо в агенції «Келлі та Леммон» працюють пройдисвіти, ми не дозволимо їм вийти сухими з води.

Мілліган простягнув ліву руку, щоб показати Ваймеру і Терноку крихітний мікрофон у рукаві.

— Маю вас попередити, що ця розмова записувалась. Це тільки приймач, а сам пристрій, що пише все на плівку, схований у надійному місці.

— Розумний парубок, що тут скажеш, — реготнув Ваймер і вказав юнакові на висунуту шухляду столу. — В мене теж усе записано.

Мілліган засміявся у відповідь.

— Гаразд, Джоне. Маєте три дні, починаючи з понеділка, щоб у всьому розібратись і звільнити винних, інакше я оприлюдню всю цю історію.

Після того як Мілліган пішов, Ваймер зателефонував Шерон Рот і розповів, у чому її звинувачують. Вона категорично все заперечувала і божилася, що ніхто з працівників не обкрадає компанію.

Стурбована тим, що Мілліган підслуховував розмови в конторі, Шерон приїхала на роботу в неділю і все там обнишпорила, проте безрезультатно. Або він прокрався до приміщення і вже забрав жучок, або прослуховування від початку було вигадкою. Дівчина глипнула на перекидний календар у себе на столі й машинально перегорнула аркуші з п’ятниці на понеділок. Раптом вона побачила напис друкованими літерами:

НОВИЙ ДЕНЬ!

Радій йому,

поки ще МОЖЕШ!

«Святий Боже! — промайнуло в голові Шерон. — Він хоче мене вбити, бо я його звільнила!»

Перелякавшись до нестями, вона зателефонувала Террі Терноку й примчала до нього з запискою. Вони порівняли її зі зразками Мілліганового почерку. Цидулка була написана його рукою.

У понеділок, о пів на другу дня, Мілліган подзвонив Шерон і сказав, що прокурор округу Франклін чекатиме на неї в четвер, о пів на першу. Якщо ж вона проігнорує цей дзвінок, йому доведеться приїхати за нею з поліцією. А це, як наголосив юнак, матиме не надто гарний вигляд.

Того вечора Міллігану зателефонував Гаррі Кодер і звелів, щоб той більше не займав дівчат із контори.

— Тобто як це «не займав»? Я нічого не роблю.

— Слухай, Білле, — почав Кодер, — якби дівчат і справді викликали до окружного прокурора, їм би вручили повістку.

— А вам до цього яке діло? — огризнувся Мілліган.

— Дівчата знають, що я — поліцейський. Вони попросили мене розібратися.

— Вони злякалися, Гаррі?

— Ні, Білле, не злякалися. Вони просто не хочуть, щоб їм набридали.

Аллен вирішив тимчасово відступитись, але рано чи пізно він збирався домогтися, щоб Шерон Рот звільнили. А тим часом він жив у службовій квартирі, хоча тепер мусив шукати нову роботу.

У наступні два тижні Аллен намагався кудись влаштуватись, але гідної роботи не було. Він мучився від бездіяльності, йому не було з ким навіть словом перемовитися, знову почав невідомо куди зникати час, і Аллен поринув у глибоку депресію.

13 жовтня 1977 року хлопець отримав підписане Джоном Ваймером повідомлення про виселення й у відчаї забігав по квартирі. Куди тепер іти? Що робити?

Крокуючи туди-сюди, він раптом помітив, що Рейджен залишив свій дев’ятиміліметровий сміт-вессон на камінній полиці, просто в усіх на очах. Чому пістолет не лежить у надійному сховку? Який ґедзь укусив Рейджена? Адже через цей пістолет, а також крупнокаліберну італійську гвинтівку в шафі його можуть запроторити назад до буцегарні за порушення умов дострокового звільнення!

Аллен вкляк на місці, різко втягнувши в себе повітря. Можливо, підсвідомо, десь у глибині душі, саме цього Рейджен і хоче — повернутися до в’язниці, в небезпечне середовище. Там він знову став би ватажком.

— Артуре, я більше так не можу, — промовив Аллен уголос. — Годі з мене.

Він заплющив очі й подався геть зі сцени.

Рейджен рвучко підвів голову й хутко роззирнувся навкруги, аби пересвідчитись, що в помешканні нема сторонніх. Він зауважив на столі несплачені рахунки й усвідомив, що без роботи та грошей «сім’я» скоро опиниться у величезній скруті.

— Шчо ж, — сказав слов’янин уголос, — малечі необхідно шчось їсти. І шче тепла вдяганка на зиму треба. Мушу когось пограбувати.

У п’ятницю 14 жовтня Рейджен встав удосвіта, запхав свій сміт-вессон у наплічну кобуру, вдягнув брунатний гольф, джинси, білі кросівки, брунатну спортивну куртку і накинув згори вітрівку.

Він проковтнув три пігулки біфетаміна-20[43], хильнув горілки