Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон

— У вас нічого немає, містере Ідене, — сказав лікар, — абсолютно нічого. Від вас так і пашить здоров’ям, і, щиро кажучи, я вам заздрю. Чудовий організм! Гляньте, яка грудна клітка! З такими грудьми, та ще й з таким шлунком, — вам ніщо не загрожує. З фізичного боку такі, як ви, трапляються раз на тисячу чоловік, навіть на десять тисяч. Якщо не Який-небудь випадок, ви можете дожити до ста років.

Мартін переконався, що Лізі поставила правильний діагноз. Фізично він справді був цілком здоровий. Щось не гаразд було у нього з головою, і порятунку треба було шукати лише в південних морях. Але все лихо в тому, що перед самим відплиттям у нього пропала охота кудись їхати. Чари південних морів вабили його не більше, ніж буржуазна цивілізація. Думка про плавбу вже не тішила його, а весь клопіт з від’їздом вимагав страшенно втомних зусиль. Краще б уже бути на пароплаві й ні про що не думати.

Останній день був для Мартіна тяжкою карою. Прочитавши в ранковій газеті про його від’їзд, прийшли прощатися Бернард Хігінботем з Гертрудою та дітлахами, а так само й Герман фон Шмідт з Мерієн. Потім треба було закінчити всякі справи, сплатити рахунки і витримати облогу репортерів. З Лізі Конолі він попрощався похапцем коло входу до вечірньої школи. У себе в номері він застав Джо, цілий день занадто заклопотаного в пральні, щоб раніш прийти. Це була остання соломинка, але, міцно вчепившися в бильця крісла, він змусив себе на цілих півгодини товариської розмови.

— Май на увазі, Джо, — сказав він, — що ніхто силоміць не прив’язує тебе до пральні. Ти в усяку хвилину можеш продати її і гроші пустити на вітер. Коли вона тобі набридне і тебе знов потягне у мандри, кидай усе до дідька. Живи так, як тобі хочеться.

Джо похитав головою.

— Ні, дякую красненько. Мандри — чудова річ, але якби ще дівчата. Тут уже нічого не вдію, бабієм уродився. Не можу без них жити, а коли блукаєш, то вже мусиш терпіти. Ото, бува, проминаєш якийсь будинок, а там музика, танці, сміх жіночий, білі сукні, усмішки у вікнах — ех! Скажу тобі, що такі хвилини — то чиста мука! Я страх як люблю танці, гулянки, місячні ночі й усе таке. Це таки непогано мати власну пральню, гарну одежину, гріш у кишені. Я вже нагледів собі вчора одну кралю — така, що коли б моя воля, то недовго й до шлюбу. Як згадаю, аж душа співає. Сама вродлива, очі — лагідні, а голос такий ніжний, що куди там! Ладен закластися, що моя буде. Слухай, а чом ти не оженишся? З такими грішми можна взяти найкращу дівчину на весь край!

Мартін тільки посміхнувся. Йому було дивно, чого це комусь може закортіти одруження. Цього він ніяк не міг зрозуміти.

Уже стоячи на палубі «Маріпози», він побачив Лізі Конолі, що ховалася серед натовпу на пристані. «Візьми її з собою, — стрілила йому думка. — Так легко зробити добре діло. А вона буде безміру щаслива». На хвилину він відчув спокусу, але одразу ж і вжахнувся. Його втомлена душа зняла протест. Він відійшов від борту й пробурмотів; «Ні, чоловіче, ти хворий, занадто хворий».

Він сховався в каюту і сидів там, поки пароплав не вийшов у відкрите море. В їдальняній залі йому дали почесне місце праворуч од капітана, і невдовзі він перекопався, що на судні його мають за поважну персону. Але ніколи ще жодна знаменитість так не розчаровувала публіки. Цілий день він лежав у шезлонгу на палубі, дрімотно заплющивши очі, а ввечері рано вкладався спати.

На третій день, поочунювавши від морської хвороби, пасажири повиходили із своїх кают, і що ближче Мартін їм придивлявся, то більшу відчував відразу. А втім, він розумів, що упереджений до них. Він визнавав, що це люди симпатичні й добрі, але, як і всі буржуа, психічно обмежені й духовно вбогі. Від розмов старших, де світилася вся порожнеча їхнього поверхового розуму, його нудило, а бурхливі веселощі й невгамовна енергія молодших прикро його разила. Вони й хвильки не могли перебути спокійно: грали в якісь Ари, прогулювались, підбігали до борту й голосними криками вітали дельфінів та летючих риб.

Мартін багато спав. Після сніданку він лягав у шезлонг з журналом, якого ніколи не міг переглянути до кінця. Друковані сторінки стомлювали його. Він дивувався, як це люди без кінця знаходять про що писати, і, дивуючись, западав у дрімоту. Коли гонг кликав до столу, він дратувався, що його розбуджено. Прокидатися було так неприємно.

Якось він спробував скинути з себе цю летаргію і пішов на бак до матросів. Але, здавалося, і плем’я матросів змінилося від тієї пори, як він сам був один із них. У нього не знайшлося нічого спільного з цими тваринними й тупими істотами. Він був у розпачі. Нагорі самим Мартіном Іденом ніхто не цікавився, а вернутися вниз, до людей свого класу, які колись прагнули його товариства, він уже не міг. Просто вони йому були вже ні до чого. З ними йому було так само важко, як і з тими тупаками та галасливою молоддю першого класу.

Життя було для нього мукою, як яскраве світло для людини з хворими очима. Воно вигравало довкола нього і над ним різким сліпучим блиском, і йому було боляче, нестерпно боляче.

Мартін ніколи не їхав на пароплаві у першому класі.

Давніше він завжди був на баку з матросами, стояв на вахті або впрівав у чорній глибині кочегарки. У ті далекі дні, вилізши залізною драбиною із задушної жароти, він часто бачив пасажирів у легких білих вбраннях, вони не мали ніякої роботи, і тільки розважалися під розпростертим тентом, що боронив їх від сонця й вітру, а запобіглива обслуга силкувалася виконувати найменші їхні бажання й примхи. І йому здавалося, що світ, у якому ці люди живуть, то чистий рай. А тепер сам опинившись в осередді цього світу, найповажніший пасажир на судні, що сидить за столом праворуч від капітана, він оглядається назад, до бака та кочегарки, і марно шукає там свого втраченого раю. Нового раю він не знайшов, а старого вже не віднайти.

Мартін намагався розворушитися і знайти щось таке, що