Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 06 - Джек Лондон

Рут підвелась і підступила до Мартіна. Поклала руку йому на плече і раптом припала до нього. З натури щедрий і доброзичливий, Мартін відчув, що йому треба обняти її, інакше він глибоко образить у ній жінку. Він пригорнув дівчину міцно до себе, але в його обіймах не було ні теплоти, ні ласки. Він просто тримав її в руках, та й усе. Вона ніжно горнулася до нього і нарешті, змінивши позу, оповила руками йому шию. Проте ці руки не будили в ньому колишнього вогню, і Мартінові було тільки ніяково й незручно.

— Чому ви так тремтите? — спитав він. — Вам холодно? Може, камін затопити?

Він зробив рух, щоб звільнитись від неї, але вона ще дужче пригорнулась до нього, затремтівши раптово.

— Це просто нервове, — відповіла вона, цокаючи зубами. — Я зараз візьму себе в руки. Ну от мені вже краще.

Рут потроху заспокоювалась. Мартін усе ще тримав її в обіймах, але більше вже не дивувався. Він знав, чого вона прийшла.

— Мама хотіла, щоб я вийшла за Чарлі Хепгуда, — сказала вона.

— Чарлі Хепгуд — це той молодик, що любить говорити всякі банальності? — пробурмотів Мартін і додав: — А тепер, мабуть, ваша мама хоче, щоб ви вийшли за мене…

Він вимовив це не запитально, а як річ цілком певну, і перед очима в нього застрибали довгі стовпчики одержаних ним гонорарів.

— Вона не буде перечити, це вже я знаю, — підтвердила Рут.

— Вона гадає, що я вам до пари?

Рут кивнула головою.

— А я, проте, анітрохи не змінився з тої пори, як вона розірвала наші заручини, — замислено мовив Мартін. — Я все той самий Мартін Іден, і навіть став гіршим — ось курю. Чуєте, як тхне від мене тютюном?

Замість відповіді, вона кокетливо й жартівливо прикрила йому рукою рот, як робила це не раз, і чекала поцілунку. Але Мартін не притиснув своїх губ до її долоні. Він зачекав, поки Рут прийме руку, і сказав далі:

— Я не змінився, не пішов служити і не піду. Таки зовсім не піду. І я досі переконаний, що Герберт Спенсер це велика, шляхетна людина, а суддя Блаунт — справжній осел. Я недавно обідав у нього і знаю це напевне.

— А коли тато запросив тебе, ти не прийшов, — докірливо озвалася Рут.

— Отже, ви знали про це! Хто послав його до мене? Ваша мати?

Рут мовчала.

— Ну, звісно, вона. Я так і думав. А тепер вона прислала вас?

— Ні, ніхто не знає, що я тут, — заперечила Рут. — Хіба мама дозволила б мені таке?

— В усякому разі, вона дозволила б вам вийти за мене заміж…

Рут жалібно скрикнула:

— О Мартіне, не будь такий жорстокий! Ти навіть ні разу не поцілував мене. Ти холодний, як камінь. Подумай тільки, на що я зважилась! — Вона озирнулась навколо із страхом, хоч не менше з цікавістю. — Подумай, куди я прийшла!

«Я б могла вмерти за тебе! Я б могла вмерти за тебе!» — лунали йому у вухах слова Лізі.

— А чому ж ви раніш не зважились на це? — різко запитав він. — Тоді, коли я сидів без грошей, коли голодував? Адже тоді я був той самий Мартін Іден і як людина, і як художник. Це питання по дає мені спокою, і я хотів би дістати відповідь не тільки від вас, а від усіх. Бачите, я ж зовсім не змінився, хоч раптове видиме моє піднесення в ціні вперто нав’язує таку думку. В мене те саме тіло, ті самі десять пальців на руках і на ногах. Я все той самий. У мене нема ніяких нових талантів, ніяких нових чеснот. Мій мозок лишився таким, як був раніш. Я не здобувся на жодну нову думку ні в літературі, ні в філософії. Вартість моєї особи така сама, як і тоді, коли ніхто не хотів мене знати. І мене дивує, чому я раптом став усім такий бажаний. Звісно-бо, всі ви цінуєте не мене самого, бо я той самий, якого ви цуралися. Ви цінуєте в мені щось інше, щось таке, що, власне, не має зі мною нічого спільного. Сказати вам, що саме? Мою славу, от що. Але ця слава — це не я. Вона існує лише в думках інших людей. Ще шанують мене за гроші, що я заробив і ще заробляю. Але мої гроші — це теж не я. Вони лежать у банках та кишенях усяких Томів, Діків, і Гаррі. І от саме це, слава й гроші, ваблять і вас до мене.

— Ви розбиваєте мені серце, — простогнала Рут. — Ви знаєте, що я прийшла сюди тільки тому, що кохаю вас!

— Боюся, що ви не зрозуміли моєї думки, — лагідно промовив Мартін. — Якщо ви кохаєте мене, то чому ваше кохання тепер стало сильніше, ніж тоді, коли ви зреклись мене?

— Забудьте й простіть! — палко вигукнула вона. — Я весь час кохала вас. І ось я знову у ваших обіймах.

— А я тепер, як обачний крамар, геть усе кладу на терези. Оце й ваше кохання теж хочу зважити й скласти йому справжню ціну.

Вона звільнилася з його обіймів, випросталась у кріслі й подивилась на нього довгим пильним поглядом. Хотіла була щось сказати, але завагалась і передумала.

— Бачите, я собі це так уявляю, — провадив Мартін. — Ще ось недавно ніхто з-поза мого кола не хотів мене знати, а я ж був такий самий, як і тепер. Усі мої твори було написано ще тоді, але нікому, хто читав їх, вони не подобалися. Навпаки, за те, що я писав їх, на мене дивилися зневажливо, так наче я робив щось ганебне. Усі кричали: ставай на роботу.

Рут ворухнулася заперечливо.

— Так, так, усі, крім вас, — мовив він далі:— Ви казали саме про «посаду». Простацьке слово «робота», як і всі мої писання, ображало ваші почуття. Для вас воно брутальне. Але запевняю вас, що для мене воно було не менш брутальне, коли кожен силкувався нав’язати мені ту роботу, як ото грішника навертають на путь спасенну. Та повернімось до суті. Коли вийшли мої книжки і публіка визнала мене, ваші почуття раптом змінилися. Кілька місяців тому ви відмовилися одружитися з Мартіном Іденом, хоч усі його твори було вже написано. Тоді ваше кохання було не досить сильне задля цього. Але тепер воно враз ста-по сильнішим. І