Диво - Павло Архипович Загребельний
Замикали похід бранців таємничо-загрозливі люди. Всі, як один, безбороді, всі з дивними дворогими вилами на плечах, всі зодягнені в однакові голубі з золотим шиттям безрукавки, підперезані широкими червоними хустками, поверх безрукавок мали блідо-голубі грецькі плащі-епілорики, на головах – башлики з тої самої тканини, що й безрукавки, йшли збайдужілі, з пустими, мовби білими очима; ромеї впізнали їх одразу, щось гукали до цих аж надто голубих євнухів, які марно намагалися приховати свою похмурість за небесним вбранням так само, як не могли втаїти свою безбородість перед тисяччю чорних закудланих велетенських болгарських борід, – неважко було здогадатися, хто такі оті євнухи. Сивоок, власне, відразу й здогадався, але мовчав, бо й що мав казати товаришам?
Тяжкий сморід хмарою повз над колоною бранців, тому в тріумфальному шестві зроблено невеличку перерву, по Месі пройшли храмові служки з кадильницями, в яких згоряли миро; ладан і східні пахощі, а вже тільки потому з’явився в тріумфі сам царствений Костянтин, усміхнений до натовпів, в правій руці тримаючи лаврову гілку, а в лівій – берло з слонової кістки, саджене смарагдами й діамантами, з велетенським рубіном зверху. Два препозити вели імператорського коня, а від тих двох розпочиналися дві шеренги препозитів в світло-зеленім одязі, гаптованім левами у великих колах. Препозити ступали в маєстатичному непоспіху, і в такт їхній ході причаєно просувалися вперед леви на одязі, мовби вершили дозор навколо священної особи імператора, і від того Костянтин був ще усміхненіший, ще вдоволеніший, плив над зеленими левами, неначе небожитель, всеблагий і сяйливий. Що ж, деспотизм часто буває усміхнений.
За імператором на конях, покритих дорогоцінними чепраками, їхали магістри, патрикії, з ними, теж верхами, спафарії-євнухи з мечами і спафарії бородаті з спафовакліями, тобто алебардами, йшли за царем також гетерії варязькі, цакони з фігурами левів на панцирах, турки-вардаріоти в червоних плащах і високих ковпаках лимонного кольору, а палицями-манклавіями на поясі й жезлами в руках.
Згідно з «Книгою церемоній» Костянтина Багрннородного, належалося ще в час імператорського походу вести попереду на відстані двох польотів стріли коней царських числом сто або й двісті з пурпуровими чепраками й воркадіями. Але цього припису не дотримано через надмірну видовженість тріумфального походу, зате не роблено відступів од правила, за яким імператор повинен був зупинятися, починаючи од воріт Халки й Августея, коло Мілія, коло церкви Івана Богослова, коло портика палацу Лавса, коло Преторія і на антифорумі, а потім і на самому форумі Костянтина. Скрізь вислухував імператор акламації й актології, тобто славослов’я, від дімів, що виконували роль так званого народу; величання супроводжувалися танцями й музикою, виступали тут міми або ряджені скурри, скамрахи або масхари, атлети, блазні, потішники.
Після форуму Костянтина, де була найдовша зупинка коло порфірної колони, імператор ще мав слухати привітання у Великому Емфолосі, для чого довелося тріумфальний похід провести трохи вбік, а потім вертатися назад, щоб пройти Артополію з її хлібними рядами, де у вмираючих від виснаги болгарських бранців пахощі свіжого хліба викликали спазми, а Костянтина величали з особливою старанністю і найбільше кричали хвалу дармоїди, які тільки й знають, аби жерти, та пити, та втішатися.
Після цього тріумф вилився на форум Тавра – найбільшу площу Константинополя з височенною витою колоною імператора Феодосія посередині. Імператор Костянтин, дбаючи за розваги для натовпів, часто велів кидати з тої колони приречених на смерть. Збиралася сила-силенна роззяв, видовище було непередаване.
На форумі Тавра тріумфальна процесія роздвоїлася. Поки імператора приймали коло Модія, а потім коло церкви Діви Діакониси, де він потім разом із патріархом трапезував, з колони тріумфу вилучено болгарських бранців і спрямовано їх до Філадельфію, а основний похід тривав далі вниз по вулиці, що вела до форуму Бика.
Поперед бранців пущено лиш сурмачів, а позаду так само в похмурій байдужості сунули дивні євнухи з дворогими вилами на плечах. Сурми скрикували рвучко й різко, мов хижі птахи, воїни, вже не стримувані урочистістю загального походу, дали волю своїй злості, гнали полонених мало не бігцем, виштовхуючи наперед тих, що зберегли найбільше сил, ніхто не міг збагнути, навіщо ця перестановка, ніхто не знав, куди так кваплять їх охоронці, може, тільки Сивоок нарешті з усією жахною виразністю збагнув те, чого найбільше лякався: їх справді гнали до Амастріанського форуму, який сьогодні мав стати не місцем кінського ярмарку, як завжди, а місцем страт.
Перед входом у Філадельфій височіли встановлені на тетрапілоні у вигляді арки дві великі бронзові руки. Приречені мали пройти під тими руками; власне, ніхто з болгар і не помітив дивної арки, бо скільки вже пройшли вони арок, емволів, форумів, вулиць, зате Сивоок аж надто добре знав, що то за знак, він мимоволі відхитнувся назад, спробував пропустити поперед себе бодай кілька пар, але старий, як шкураток, ромейський воїн, який давно вже запримітив Сивоока й переслідував його чи не половину дороги до столиці, зауважив хитрощі «білого болгарина» (так прозвали його ромеї) і з поклятьбою виставив його в найперші ряди.
Востаннє озирнувся Сивоок на величезний форум Тавра, запруджений народом, воїнами, вельможним панством і придурками, що витанцьовували й погукували свої блазенські приказочки. В останню мить їхню колону теж розділено, відокремлено тільки передніх, відлічивши рівно сотню, а решту зупинено на форумі чи то в очікуванні черги, а чи й помилувано. Бо той, хто лишався по цей бік бронзових «Рук», прозваних візантійцями «Руками милосердя», міг уникнути кари, пройшовши ж попід руками, ти втрачав будь-яку надію на вибавлення. «Дати б звідси дьорки!» – востаннє здобувся на бадьоріння Сивоок, проходячи якраз поміж бронзових «Рук» і опиняючись, отже, на своїй, може, останній путі, з якої нема вороття.
Сурми кричали погрозливо й злісно. Сторожа гнала бранців униз по вулиці швидше й швидше. Тюпачили позаду байдужі євнухи в розцяцькованому вбранні. Лиховісно мовчали тлуми обабіч вулиці. Вже не чутно тут було величальних погуків, завмерли бучні співи, не викаблучувалися блазні й потішники. Тут панувала сувора скупченість, очікування страшного, невідворотного.
І полонені майже бігцем, з останніх
