Щоденник страченої - Марія Василівна Матіос
А гадюкоподібний хвіст зниклої з очей машини додавав хіба що більшого безсилля.
Що б він подумав, коли би побачив мене в пилюці посеред вулиці???
А що би подумали інші, ті, що не знають смаку дорожньої пилюки упереміш із смаком сліз?!
Бо ось, щойно, чоловік приймав мої прощальні хапливі цілунки, як розбещена дитина приймає з рук гостя чергову шоколадку, — ліниво хилитаючись з боку на бік, і так само ліниво підставляючи обличчя моїм устам. А далі обома великими долонями стиснув плечі, коротко, але з пристрастю, цмокнув у губи і сів у машину.
...Після всього я зрозуміла, що так у нормальних людей починається божевілля. Вони ще уривком пам'яті чи розуму усвідомлюють події, розрізняють людей, але перспектива стати божевільним є невідворотною.
Що я маю робити без нього????
22жовтня 200... р.
Жіноче серце-сміттєзвалище. Запліснявіле, прогниле, необгороджене. Там є який завгодно непотріб, але немає нічого цілого, корисного чи функціонального. Спресовані від часу й пам'яті почуття-пережитки нагадують зіжмакані целофанові пакети, роздратовано пожбурені у сміттєпровід, а потім роздерті вітром і бомжами...
Треба навчитися виривати серце, позбуватися його дурного диктату, як первісна людина позбувалася хвоста чи хворий апендиксу.
Але як навчитися цього?!
23 жовтня
Прочитала вчорашній запис.
Господи, яка глупота приверзеться у хвилину гніву чи незадоволення.
А все тому, що я не навчилася робити бодай щось із стосами своїх переживань. Посортувати, розкласти полицями, дещо — викинути.
Ну, Боже, хоча б якийсь хосен був із того, що моє серце тепер нагадує солдата з воєнної передової після багаторазового поранення: шрам на шрамі, осколок на осколкові!
Та попри все, коли б я була акторкою чи письменницею, я сіла б за стіл і вигадала красиву, а може, найкрасивішу у світі історію кохання. Це було б таке мило, яке перевершило б усі бразильські мильні історії. Воно б дало надію і втіху тим жінкам, хто іще не зазнав незмитого вранішнього чоловічого запаху.
Я б тепер, по всьому, вчила людей любити. Не бавитися, не імітувати пристрасті й драми, не розігрувати одне перед одним циркові вистави — а любити.
Хм... ніби я знаю, як це — любити...
Знаю.
Коли б мені сказали одною фразою визначити суть кохання, я б, не вагаючись, відповіла: воно — в бережливому ставленні одне до одного.
Хоча... мабуть, ні.
Бережливо можна ставитися навіть до чужої людини. З чемності. З розуміння.
А яка вже там бережливість, коли серце штормить десятибально, а голова ходить окремо від тулуба?!
Ні, я б ніколи не навчила людей любити. Бо сама цього не вмію.
Я загнала в себе, як рашпіль, всю цю каламуть. І виправдовую її порожнім словом кохання.
А рашпіль іржавий.
З грудня ц.р.
Коли б у мене був чоловік, я давно забула би смак оцього пійла, яке п'ю роками — й ніяк не нап'юся. Але чому я вважаю, що в мене нема чоловіка, коли ось є, один — незмінний, на відстані, нечастий мій гість, але ж є.
Іншого не хочу.
Іншого не маю.
То хіба він не чоловік?
Та інший був би радий, що має таку вірну дружину, не домагаючись її вірності.
А що нечастий гість... то...
Боже мій, а коли він був би космонавтом чи розвідником-нелегалом?
Отож бо.
Дурниці.
Казали мої бабуня: «Дурний спить, дурне снить, дурне говорить».
Іще сьогодні, вночі.
Коли б у мене були діти...
Ах, діти...
Навіщо я зробила аборт?
Я не запитала Його — батька. Більше того, я йому не сказала нічого, наперед знаючи реакцію.
Ні, я не знала можливої реакції, та боялася його можливого боягузтва.
Він не зміг би легально визнавати свою дитину. А я б не змогла виховувати безбатченка. Хоча, якщо подумати, всі діти ростуть безбатченками. Навіть при живих і легальних батьках. Єдиний їм батько - завжди мати.
* * *
Але це було так давно... якою я була молодою і дурною...
От, дурепа.
Якою ж це я була молодою кілька років тому?!
А таки молодою! Жінка, котра понесла, — молодша від усіх молодих разом узятих.
Тепер у мене росло б гарнюнє дитятко — син чи донька — і я, напевно, б давно позбулася цього невідступного привиду, який так безжалісно мордує мене із року в рік, із року в рік, і не видно кінця моїй муці.
А тепер чоловік, якого я покарала безбатьківством, абортує й мене зі свого життя — і я розумію, що цьому не зможу зарадити.
Це, мабуть, неусвідомлена помста самця, покараного без його відома. Це, напевно, прорізався нюх справжнього самця, який дав про себе знати через багато років.
ЗО листопада 200... р.
Ясна річ, я неправа. Це щодо жіночого серця. Чому? Та тому, що поняття функціональності кожного квадратного сантиметра (неважно, житла, душі чи серця) йде від бідності, від чітко облікованої і регламентованої бідності. Вона в'їдається в нашу ментальність, та ні, у гени, як шахтна пилюка у шкіру вугільного раба.
Людина, яка звикає жити в малометражних приміщеннях, набуває таких же форм тіла й такої ж скутості думок. Вона мислить малометражними категоріями, виробляє інстинкт постійно загнаного у глухий кут хижа ка... І б'ється над думкою про функціональне використання цього глухого кута.
Невже тіснява житла провокує й спроваджує у тісняву думання, почувань, бажань? О, так. Тіснява каструє людину. Неспромога вирватися з обмеженого кола змушує ходити по цьому ж колу, не бачачи, що поруч є інше — просторіше — життя.
Колись давно наша сім'я тривалий час жила в перегородженій кімнаті: з однієї великої батьки зробили дві, щоб дати дітям видимість самостійного житла.
Може, це тоді я привчалася обмежувати себе одним простором, однією людиною, єдиним бажанням?
...Чому я не перегородила серце на одну розумну — тверезу — частину, а другу не залишила вільною?!
14 листопада 199... р.
Цікаво, як же все-таки чоловіки починають війни, оті хвалені і розрекламовані всіма засобами мистецтва війни, причиною яких є жінка?!
Чиїх спершу роздирають сумніви, чи розриває злість, чи зводять із розуму ревнощі, безсилля, розпач, агресія?
О, то все-таки між нами — чоловіками і жінками — є схожість.
У чому?
У ревнощах!
Може, на чоловічій мові це називається якось по-іншому?
Як?
Бажанням
