Щоденник страченої - Марія Василівна Матіос

видно сірникову коробку на лаві стадіону, то чому льотчик не може бачити мене на гойданці? Ну, й брехуха. Тут люди пліч-о-пліч одне одного не помічають, а ти хочеш, щоб із неба. Ні, я таки пропо лю зараз оці бур'яни. От, чудо! Які ж це бур'яни, коли це петрушка в бур'янах. Чи бур'яни в петрушці? Це - як людина в гріхах чи гріхи в людині. А й справді, що тоді викорінювати: людину з гріхів чи гріхи з людини? Я обіцяла подрузі-докторші не думати. От я й не думаю ні про що. Я просто лежу в гойданці і дивлюся перед себе. Треба позбирати висохлу білизну. А то гойдається, як біла смерть між зеленню дерев. Ні, як білий сніг на зеленому листі. Не так. Як вітрила на Дніпрі. Цікаво, що вони там роблять, оці двоє в човні, що він так гойдається посеред ріки? Човен гойдається серед води... а де весла? Вони що там - кохаються?! Безсоромники. Чому безсоромники? Я їм заздрю. Я могла би кохатися навіть отут, на гойданці. Ні, не могла б. На гойданці неможливо лежати по діагоналі. Чому я раніше не бачила, що на груші живе одуд? Який красивий. А, Боже, який обережний. Нічого собі принц. Не встигнеш подумати про нього — а він тю-тю — і будьте здорові. Ніхто тебе, голубе, не наврочить. Фу-у-у, ну й кислятина, ці яблука. Ну, ясна річ — зарано пробувати. Але ж хочеться кислого. Чорти би побрали цих ворон. Обнесуть усі персики в сусідів. Я вам зараз, паршивці. Боже, я зараз закину на сусідню вулицю гранату, якщо вони не вимкнуть цю гидоту... «ты беременна, ты беременна, зто временно, зто временно». Ага, це тому, що я відстала. Щойно повідомили, що це хіт сезону. А ти хотіла що, подмосковньїх вечеров? От, собаки... Що це за квітка така чудна та дивна? Нічна красуня, казала подруга, називається. Увесь день дрімала, ніби зів'яла від горя чи праці, а зараз, дивися, заворушилася. Розкривається, лялечка. О, хап! Вишня упала в рот, ніби на замовлення. Що? їжачок? Отак посеред білого дня чеберяє собі в дровітень і не боїться? Він що, приручений? Агов, їжачок! Наколи мене на свої голочки. Може, полегшає. Ні, ці птахи не дадуть заснути. О, а вишенька точена червами... все красиве й смачне — червиве. Фу, ти, Господи... ну можна хоч колись не псувати собі настрою??!

5 липня

Прочитала вчорашній запис. Якщо б він потрапив комусь чужому на очі...

Мабуть, слід вирвати.

Самій бридко.

Хай залишається.

Цей зошит не призначений для чужих очей.

Учора мені було так зле...

Щоб не збожеволіти, я лягла в гойданку і писала все, що спадало на думку. Я сідала, лягала, їла, не випускаючи олівця з рук, і записувала. Записувала геть чисто все, об що шпортався погляд.

Навіщо?

Хтозна.

Колись я читала, що лікарі рекомендують нервово хворим людям релаксацію саме таким чином: поголовно записувати все почуте, побачене, відчуте.

Але можна й не бути хворим, а порекомендувати відновитися бодай у такий спосіб — нікому.

За годину-дві мені справді полегшало. Я відволіклася на стороннє, не пов'язане з нинішнім, з тим, що катувало.

Тоді я побрела на кухню й зварила борщ. Перший справжній червоний борщ у цьому році своїми руками. З екологічно чистих продуктів. Заправлений рідкою сметанкою з кілограмом зелені.

Коли б мені хто сказав, що в такому стані я спроможна думати про їстівне... я плюнула б йому в очі. Я смачно пообідала.

Тоді іще смачніше поспала.

А тоді пів-вечора слухала жаб'яче кумкання з озера.

Щось у цьому для мене було несправжнє.

Чому несправжнє? Бо раніше цього не було. Я ніколи про таке не думала. А тепер думаю. І знову про Нього.

Але, окрім Нього, мені забаглося мати одну грядочку буряка, одну — моркви, а на додачу - плече, на яке можна було б покласти спокійну голову і тихо заспівати.

7 липня

Подивилася на календар. Незбагненна, загадкова для мене дата, укрита пеленою давньої-давньої таїни, яка в одну мить утратила загадковість.

Але день 7 липня час від часу таки нагадує мені старі, попри все — романтичні часи.

Раніше я знала, що кінець світу буває раз, а з'ясувалося, що він може тривати роками. Принаймні, я вже багато років живу в процесі перманентного Армаґедону. Та цей, мій армаґедон, також утратив гостроту таємниці.

...Пригадую події двадцятирічної давності — і мене охоплює легкий жаль за тим, що не відбулося; і ні-ні — озветься страх: а раптом воно таки колись відбудеться? І не просто колись, а іще на моїй пам'яті... Літні канікули 1977 року я коротала в бабусиному селі над Стиром. Пригадую, не минало такого дня, щоб поштар не приніс нам листа, а то й два. Бабуся з острахом відкривала конверти, позираючи назадьсебе, ніби хто стояв у неї за плечима — а тоді віддавала їх мені: «Читай, дочко. Видно, таки буде... А все - через наше безбожництво, прости, Господи, нас, грішних».

8 усіх листах, як я тепер розумію, з особливо витонченим садизмом у деталях смакувався передбачуваний, цілком імовірний кінець світу, який мав припасти на 7 липня 1977 року. В селі навколо навали цих листів, які приходили невідомо від кого, але майже до кожного другого жителя, до того ж — із різних міст, створився нездоровий ажіотаж. Так що місцева влада змушена була вдатися до контрзаходів. І на противагу листам, але все одно паралельно з ними, в село ринули райкомівські лектори-атеїсти. Вони довго й нудно тлумачили людям, зігнаним для такої оказії в клуб, про те, що життя — це матерія, а матерія — незникома й незнищенна, а отже, кінця світу не може бути, бо бути не може. Щорразу лектори були різні, але доводи — однакові, ніби завчені раз і назавжди.

І якось на оте «матерія незникома» Ольга Трандачиха викрикнула на весь клуб: «А от і зникома! Вже півроку хочу купити шовкової матерії на сукенку - а вона в магазині зникома».

Після публічних виступів лекторів запрошували до вибраних владою селян на обід, і ось уже там, за сто¬лом, після -надцятої чарки, заїжджі вчителі життя дозволяли собі сумніви: багато хто з них мовчки хитав головою в такт бесіди господаря - на знак мовчазної згоди про можливий кінець світу.

В очікуванні 7 липня село нагадувало причаєного злодія. Одне-єдине питання — що буде, коли настане кінець світу? — переважило всі