Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
Зараз, у потягу, перетнувши кордон, уперше за останні місяці відчула себе в безпеці, але як там старенька мати, рідні, друзі?
Під стукіт коліс прокинулася вночі, думки, спогади, як марення, з’являлися перед очима живими кольоровими картинами.
Маленька дівчинка, ледь прокинувшись, у самісінькій сорочці летить крізь лісок по знайомій, захованій темрявою, стежці зустрічати сонце, бо кращого видовища, як схід сонця, у своєму дитячому житті ще не знає. Встигла – з пагорба, як на долоні, видно перші промені, вони вмить заливають небо малиновою фарбою, а потім швидко, радісно випливає сонце. Ніч відступає, птиці щебечуть тисячами голосів, тепер можна повертатися додому щасливою без будь-якої причини.
Як вільно й природно співали птахи, так само співалося разом із батьком у церкві. У рідній церкві, у Заньках. Ще малою співалося, як дихалося, звуки сонячними променями обгортали тіло, ставало легко і радісно, маленькі дитячі негаразди забувалися, не залишаючи й сліду. Парафіяни, прості селяни, утирали сльози, засмаглі обличчя світлішали, нічого не скажеш, гарно пан Адасовський зі своєю меншенькою співають, заслухаєшся.
У неї закохувалися, так, закохувалися. Перше зізнання почула в п’ятнадцять років, від товариша брата, навіть імені його не згадає. Приносив оберемки квітів, дивився, як зачарований. Під час прогулянок по-дорослому підтримував руку і, вітаючись, так само чемно та з гідністю цілував їй зап’ясток. Було приємно знати, що комусь ти припала до душі, але не більше. Цей літній роман обірвався раптово. Через її жарт.
Маня вмовила подругу, щоб та допомогла перевірити справжність почуттів цього смішного юнака – що може бути смішнішим за закоханого хлопця. Приготувалися заздалегідь, а коли побачили здаля дрожки з братом і його товаришем, то Маня миттєво лягла на уквітчаний стіл. Запалили свічки, вікна позакривали шторами, а подруга невтішно «заридала над покійницею», схилившись над нею, щоб не було видно, що «мертва» дихає.
Хлопці йшли по будинку й гукали дівчат, голоси наблизились, рипнули двері. Німа сцена: брат Євтихій завмер на місці, остовпів, запала тиша. Дівчата ледь стримували сміх, але пролунав м’який удар об підлогу – закоханий дурник знепритомнів. Замість сміху – конфуз, лікар, страшний батьків гнів. Євтихій був у захваті:
– Як тобі вдалося так збліднути? Без пудри? Навіть риси обличчя загострилися! Ти така талановита, що аж лячно. Містика якась і магія!
О, ці умлівання, непритомності, млості! Скільки вона їх ще побачить, коли раптово опускають лаштунки, роблять незапланований антракт і приводять зомлілих дам до тями. Та хіба лише жінки! Чоловіки ридали, не соромлячись почуттів, що охоплювали під час її монологів таким співчуттям до вигаданої героїні, що деякі не витримували додивитись виставу до кінця. А дехто, навпаки, йшов на її гру подивитись та поплакати. Наслання, мана!!! А потому – овації, нескінченні овації…
Тоді ж, наостанок, неприємна розмова в саду. Знайомі лагідні очі перетворились на злі, холодні, чужі:
– Маріє, ви можете мені пояснити, що то було?
Він ображений, обличчя то блідне, то червоніє, щоки палають. Й очі спалахують ненавистю.
– То був лише жарт. Крижаний тон:
– То був невдалий жарт.
– Може, і невдалий, але ж ви з братом потрапили на мій гачок, повірили, що я померла? Вибачте, я не хотіла поставити вас у смішне становище…
– Ви не мене, ви себе зганьбили. Ви доросла дівчина, вам наступного року виповниться шістнадцять, а поводитеся, як… як… Але я так мріяв… А втім, тепер неважливо, про що я мріяв, – додав гордовито, наче звисока подивився на Маню. – Ви розчарували мене, ваша легковажність недопустима, я пережив розчарування, ви вчинили жорстоко, – в голосі забриніли сльози. – Прощавайте! – хутко відвернувся й стрімко пішов геть.
Увечері його у Заньках уже не було, батько мовчав під час вечері, тільки Євтихій робив їй гримаси підтримки та ласкаво дивилася мати. А Маня тоді вперше по-дорослому зрозуміла, як це жорстоко: кохати, але не бути коханим. Так і той нещасний написав у записці, яку занесла маленька дівчинка і тихенько передала, щоб ніхто не побачив. Листок був трохи зім’ятий і переповнений докорами, доріканнями, жалкуваннями. Імені того юнака не пам’ятає, а останні слова у записці сплили у пам’яті: «Страшна річ – кохання, найпаче, коли ти кохаєш, а тебе – ні!»
Марія Костянтинівна проти волі всміхнулася, очі вдивлялися в темряву за вікном, у далекі вогники в горах. За всю дорогу жодного разу не проглянуло сонечко, нема чого дивуватися: пізня осінь.
Страшна річ – кохання… Вона, наче проклята ображеним юнаком, не знала кохання тривалий час. Навіть стояла на весільному рушнику, вінчалася, бо надіялася, що наречений виконає обіцянку, дозволить те, про що тато й слухати не хотів, не звертаючи уваги на умовляння вчителів, викладачів співу. Навіть Ніжинському предводителю дворянства, самому Радченку відмовив, майже нагрубив, коли той після вдалого її виступу підійшов до них і в надпориві звернувся до таточка:
– Моя порада тобі, Костянтине Костянтиновичу: трохи Маня підросте, віддайте дівчинку до театральної школи або до консерваторії. Вона винятково обдарована!
– От свою доньку й відправляйте до консерваторії, замість того, щоб давати мені такі поради! За своїх дітей сам потурбуюсь. Мене навіть дивує, навіщо ви заговорили на цю тему, хіба я питав вашої поради?
А Олексій Хлистов припав батькам до душі: дворянин, артилерист, красень, поведінка шляхетна, а доньці-то вже за двадцять. Наречений брав участь в аматорських виставах, вихваляв Маню, захоплювався її грою, підтримував у її прагненні вчитися співати – який голос! Так тільки ангели співають на небесах!
Давав розсудливо пораду:
– У таких випадках єдиний вихід, щоб позбутися тиранії батьків – фіктивний шлюб з людиною прогресивних поглядів. Ви не маєте права заривати свій талант у землю! Слухати вас, дивитися на вас – справжня насолода! Штукарство – то не кожен вміє, навчити неможливо, то від Бога, – подивився очима, повними кохання та захвату. – А може, краще вам вийти заміж за чоловіка безмежно відданого вам, який би підтримував ваші прагнення до сцени, вашу любов до театру?
І вона так довірилася йому! Так надіялася! Не знала, що то була змова і договір з батьком. Якби ж то знаття!
Під час вінчання під купол церкви злетіла біла голубка, старенький священик навіть заплакав, промовив зворушено:
– Прикмета добра і
