Ґудзик - Ірен Віталіївна Роздобудько
Наступною стадією мого божевілля став цинізм. Тобто я намагався виробити його в собі, як змія виробляє отруту. Це був своєрідний психологічний тренінг. Гадаю, мене привітав би сам Фройд. Я знову прокручував у пам'яті уривки своєї серпневої пригоди, але цього разу зовсім у іншому ракурсі. Це було досить нелегко. Що, власне, відбулося, міркував я. Звичайний курортний роман, ні — романчик, гірше — банальна інтрижка, ще точніше — одноразове спарювання, секс… Примха дами, що знудилася, одна програшна партія в пінг-понг. Коли доходило до різних слизьких словечок, якими називають усе, що відбулося між нами на горищі, я гриз зубами подушку. Аби остаточно все зруйнувати, треба було б зробити наступний крок: розповісти про пригоду двом-трьом однокурсникам. При цьому бути п'яним як чіп і пересипати мову лайками, змальовуючи в усіх подробицях її тіло й те, як вона тремтіла в моїх руках і як просила таємно зустрічатися в неї на квартирі… Можливо, цей кислотний дощ знищив би мою хворобу назавжди. Але я не міг так вчинити — довелося б знищити й себе.
Як позбутися нав'язливої ідеї і здобути рівновагу, я не знав. Кілька разів зустрічався зі своїми колишніми подружками. Але це призвело до нового шоку: я нічого не відчував! Тобто у фізичному плані все було нормально, техніку не втрачено. Але я з жахом відкрив у собі новий вид імпотенції: все відбувалося автоматично. Я був роботом, що виробляє гормони, — не більше. Після цих побачень я намагався відчути до своєї партнерки хоча б ніжність, згадуючи її руки, ноги, стегна та рожеві коліна, але цього відчуття не було. Замість того на думку спадало щось зовсім зайве: згадував пляму на шпалерах, дзижчання мухи, малюнок на килимі…
Я згадав про вино, прокляте тітчине вино, яке Ліза назвала «чарівним». Я ненавидів усе, що було пов'язане з забобонами, але зараз злякався майже по-бабському: а якщо тітка, що продала «з-під поли» ту пляшку, — справді відьма? А її вино — якесь «приворотне зілля», яким вона намагається звести нанівець увесь чоловічий рід?
…Через місяць, коли всі інші старанно конспектували нудні лекції викладачів, які видавалися мені повною нісенітницею, я відчув певне полегшення: на зміну цинізму з безглуздими зв'язками прийшли дієвіші почуття: ненависть і спрага будь-якої діяльності. Я тинявся вулицями і обмірковував, що мені зробити. Бити вітрини? Писати на стінах політичні лозунги на кшталт: «Свободу такому й такому»? Викрикувати вірші на перехресті чи нарватися на ніж у темному підворітті? Пам'ятаю точно, що хотів, аби мене скрутили санітари, щоби в мене з рота йшла рожева піна разом із безтямними словами, щоби мені вкололи транквілізатори й замкнули в палаті, де б я міг вільно битися головою об стіну… Інше життя було мені не потрібне. Я втратив його сенс. Слава, про яку я мріяв, перетворилася на жменю багна, що полетіло мені в обличчя. Для чого й заради чого вона потрібна, міркував я, думаючи про це чи не вперше. Згадав казку «Про Руслана та Людмилу» — зворушливу дитячу ностальгію з голосом мами, яка схилилася наді мною, хворим на ангіну, та захоплено декламує пушкінські рядки. Проте, дивно, мені найбільш запам'ятався другорядний герой, що здійснює купу подвигів і, вже обернувшись на стариганя-відьмака, чує від Наїни одне й те саме: «Я не люблю тебе!»
Я не був стариганом, я був молодим, сповненим сил і планів, але ці чотири слова повністю вибили мене з життя.
…Навесні моїх однолітків почали забирати в армію. Багато хто з моїх однокурсників уже відслужили (перевагу при вступі на наш факультет віддавали саме таким), черга була за мною. Я спостерігав, як принишкли батьки, як вони зачиняються від мене на кухні й довго гомонять, мама ридає, батько повертається додому пізно й не дуже тверезий, та мати не сварить його. Навіть навпаки — дістає через свою подругу (ту саму, в якої минулого року загинув син) імпортні напої та вранці кладе батькові в портфель. І він знову йде кудись «у бій».
Однак я не переймався цим доти, доки вони урочисто сповістили мене, що від служби в армії мене звільнено! Саме тоді моє божевілля відступило…
Армія! Ось де вихід. Я мушу іти, вставати за дзвоником (чи — сурмою, чорт його знає, як це відбувається), бігати по смугастому майдану, падати обличчям в багно, вставати й падати знову, відтискатися від підлоги, віддаватися чиїйсь волі, тим самим засвідчуючи своє перевтілення в робота, в механізм, в об'єкт для офіційно дозволених знущань.
Вранці я помчав до військкомату. А ввечері витримав важку розмову з батьками, яка закінчилася викликом «швидкої» для мами…
Я мужньо витримав безглуздий ритуал під назвою «проводи», не посадивши поруч із собою жодної зі своїх прихильниць. Вислухав урочисті напучування батька, сусідів, однокурсників, напився, цілувався невідомо з ким… Я хотів скоріше позбутися всього цього.
Потім я їхав у вагоні, дивився на стрижені потилиці вчорашніх школярів, своїх нових товаришів і посміхався, їхав від неї. Я був майже щасливим — оглухлим та засліпленим шматком біомаси, позбавленим почуттів, котрий прагне одного — бути вбитим. Або… вбивати.
Коли після швидкої підготовки поблизу Бішкека нам оголосили, що частину направляють до Афганістану, — спокій нарешті зійшов на мене.
Це було те, що треба…
Частина друга
Денис
Грудень, 1994 рік
1
За тиждень до Нового року я отримав запрошення працювати в столиці. Перемовини про переведення «талановитого сценариста та кліпмейкера» велися з продюсерською телевізійною агенцією вже давно. Але спочатку мене не влаштовувало те, що доведеться жити разом із батьками. Тільки тоді, коли мої роботодавці повідомили, що згодні купити для мене квартиру неподалік від центру, я погодився.
І ось тепер я проводжав цей рік у своїй однокімнатній «гостинці», в якій мешкав після призначення в це не таке вже й мале, але все ж таки провінційне місто.
Мені треба було зібратися з думками й узагалі — зібратися, тому я припинив усілякі стосунки із зовнішнім світом. Тільки заходив
