Ґудзик - Ірен Віталіївна Роздобудько
5
Вранці ми вже лежали, щільно наближені одне до одного. Це вийшло випадково. Холод розбудив мене, і я побачив, що її руки, зворушливо стиснуті в кулачки, притиснулися до моїх грудей. Я завмер, зробив вигляд, що сплю. А потім справді заснув ще раз (чого пізніше не міг собі вибачити!). Прокинувся від якогось руху поруч. Ліза сиділа до мене спиною й розчісувала волосся, потім повільно почала заплітати його в косу. В мене зайшлося серце: здавалося, ми жили посеред цього лісу цілу вічність! Ми давно вже були разом, і цей вранішній ритуал заплітання коси я спостерігав завжди. Залишалося тільки невимушеним та звичним рухом пригорнути дівчину до себе… Чому життя — не кіно, котре можна змонтувати на свій розсуд?! Адже так буде, скажімо, через рік, міркував я, то навіщо ж тоді втрачати дорогоцінний час? Що б зробив на моєму місці Мишко, мій давній приятель? Він зараз просто вхопив би її за плечі, притулив до себе й промовив щось на кшталт: «Змерзла, крихітко?» Жах! І… дістав би ляпаса. Або не дістав, якби це була не вона, не Єлизавета Тенецька. Мені ж залишалося тільки спостерігати, як її проворні пальці ковзають поміж пасмами. Потім вона обернулася.
— Прокинувся? Змерз?
— Трохи. А ти?
— Ну, ти ж мене так добре зігрівав усю ніч! — усміхнулася вона. — Збігай-но за пляшкою. Зігріємось. Не бійся, вранці вино втрачає чари!
Мені довелося полізти в кущі й відшукати зачарований трунок. Ліза дістала зі своєї торбинки печиво, й ми трохи «заморили черв'ячка».
Коли вже повністю зібралися, привели себе до ладу, востаннє поглянули на свій нічний прихисток.
— Ніколи цього не забуду, — сказав я.
— Забудеш… — не погодилася Ліза й додала: — А взагалі, було добре. Але тепер уже точно треба якось вибиратися звідси. І чимшвидше. Упевнена, нас уже шукають.
Але «швидше» не вийшло. Ми йшли ще півдня. Цього разу вона справді втомилася, і я взяв її за руку. Ми знову спускалися та піднімалися крутими схилами. Ліс та гори кружляли нас, як карусель.
Годині о п'ятій небо вкрилося темними грозовими хмарами, повітря стало вологим, мов ганчірка, яку ось-ось мають викрутити, земля під ногами стала грузькою.
— Зараз почнеться злива, — сказала Ліза, — треба зійти в долину.
Ми прискорили крок. Спуск був крутим, але крізь густі чагарники ми з радістю побачили якесь обійстя і швидко попрямували до нього. На подвір'ї порався господар — відлюдкуватий вуйко в закачаних по коліно парусинових штанях. Він швидко згрібав докупи сіно й накривав скирти брезентом. Його, звичайно, наша присутність не обходила. Чорне небо вже наблизилося до самої землі, й звідти оберемками золотого гадюччя випадали блискавки.
— Впустите нас перечекати грозу? — запитав я.
— Ця гроза — на всю ніч, — сердито відказав вуйко, — а в мене в хаті одне ліжко…
— Тоді пустіть на горище, — я кивнув убік дерев'яної будівлі, що нагадувала хлів чи курятник.
— Там внизу кури…
— А нагорі? — із надією запитала Ліза.
— Нагорі — сіно… Ще підпалите.
Небо вже прогнулося й висіло низько, як пластиковий пакет, що був наповнений водою. Не вистачало найменшої дірки, аби на наші голови ринув водоспад. Ліза тремтіла, вона, певно, застудилася. Я повитягав з кишень усі гроші, які в мене були, зняв із руки годинник і золотий ланцюжок — матусин подарунок — із шиї. Все це тицьнув у руки господаря. Він недовірливо зиркнув на мене, зважуючи на долонях цей скарб. Тоді я ще скинув куртку — вона була зовсім новою. Дядько засунув її під пахву, махнув рукою в бік хліву і, кинувши граблі, побіг до хати.
— Захочете молока чи хліба — зайдіть вранці! — гукнув до нас уже з вікна.
Ледве ми переступили поріг сховища, як за нашими спинами загуркотів всесвітній потоп. Кури вже спали й незадоволено заквоктали уві сні, притискаючись одна до одної. Вони були схожі на білі примари.
Я допоміг Лізі піднятися на горище. Воно майже до верху було набите запашним сіном. Ми провалилися в нього, як у хмару. Чули, як по даху гупають важкі, немов каміння, краплі дощу. Ліза лежала на спині, її дихання було важким. Я обережно доторкнувся до її долоні. Вона була холодною. Ліза не відсмикнула руку… Я насмілився, підніс її до вуст.
Потім мене накрила хвиля ніжності — дивної, незнайомої мені ніжності, що була змішана з відчаєм.
— Ти не щезнеш? — запитав я.
Вона перевернулася на бік, і ми якусь мить дивилися одне на одного, її очі плавали переді мною, як дві вологі сині рибини. Я пригорнув її до себе. Але вона відхилилася:
— Послухай-но, я б не хотіла морочити тобі голову. Навряд чи все це можна буде вважати випадковістю. Я в цьому дещо тямлю…
— Звичайно, це не випадковість. Це не може бути випадковістю… — Я задихався, цілуючи її руку все вище й вище. — Я мріяв про тебе з першого ж дня!
— Зачекай! — Вона різко випросталася й сіла навпроти по-турецькому. — Мені все це зовсім ні до чого. Розумієш?! Та й тобі також. Тобі скільки — вісімнадцять? Отже, я на десяток років старша.
— Яке це має значення? — не розумів я.
— Для сьогоднішньої ночі, звичайно, ніякого, — погодилася вона, — але ж тобі, впевнена, цього буде замало. Я правильно розумію?
— Так. Швидше за все, я однолюб.
— От бачиш. Навіщо ж мені псувати твоє життя? У тебе ще все попереду…
— З тобою!
— Ні. По-перше, в мене — дитина…
— Чудово!
— По-друге — своє життя, до якого я звикла, яке не збираюся змінювати жодним чином. Ця хвилина мине, а ти потім почнеш переслідувати мене, чогось вимагати… А я від цього так втомилася. Мені це не потрібно. Розумієш?
Але я вже не розумів нічого…
Потім уривчастими спалахами, як і в перший вечір, я бачив тільки її легкий, прозорий контур, що витав наді мною. Все заплуталося. Дощ і вітер розгойдували сарай, мов човен, шурхотіло сіно, і я обіймав її разом з оберемками сухої духмяної
