Ґудзик - Ірен Віталіївна Роздобудько
За вікном повільно розгорталися й звисали до землі довгі спіралі снігової хуртовини, вони були схожі на бинти. Здавалося, що там, угорі, лежить поранений велетень. Мені виповнилося тридцять п'ять… Добрячий — якщо не більший — шматок життя лишався позаду. Що в ньому було? Можна було сказати з упевненістю, я — «щасливчик». Таких зазвичай ненавидять, до таких тягнуться лише для того, аби почерпнути енергії й іти далі…
… В Афгані мене не шльопнули, і я попросився на другий термін, а коли благополучно відбув і його, залишився на третій. На мене дивилися, як на ідіота або — закінченого покидька. Щоправда, я й сам відчував себе не дуже нормальним. У моїй голові ніби крутилася величезна бобіна з кіноплівкою, на яку я відсторонено фіксував події. Єдине, що мене не приваблювало, — лежати посеред чужого майдану із розпанаханим нутром, як Серьога з Шепетівки. Точніше, посеред майдану — це ще можливо, але розпанахане нутро… Знесений череп, як у Миколки з Луганська, мене також не влаштовував. Загалом, найстрашнішою була не сама смерть, а думка про те, що з тобою робитимуть далі — потягнуть у брезенті до глиняної халупи-мазанки, що називається «моргом», притрусять дустом чи ще якимось дезінфікуючим засобом… Але це — в ліпшому разі, якщо встигнуть підібрати свої. Розуміючи, що потрапив у глобальну пертурбацію, майже в середньовіччя, я, як і раніше, переважно звертав увагу на деталі, гадаючи, що саме вони мають хоч якийсь сенс.
Тому моя пам'ять зафіксувала багато різних речей, які й досі мучать мене ночами: перерізаний навпіл пацюк (він пробіг краєм імпровізованого столу якраз у той момент, коли ми цмулили нерозведений спирт, поминаючи Сергія, і наш старлей вдарив його тесаком, ніби в цій тварині втілилася смерть нашого товариша), рожевий сосок, що світився у прорізі безформеної купи ганчір'я, яке прикривало те, що колись було людською істотою, хтиво-перелякані чорні очі Зульфіки (напівбожевільної пуштунки, котра чомусь супроводжувала нас) у ту мить, коли Тимохін робив до неї «четвертий підхід»… Три свої короткострокові відпустки я проводив неподалік від Бішкека. Я не прагнув побачити чисту постіль і краєвид набережної Дніпра з вікон своєї спальні. Я не бачив себе в тому житті.
Батьки закидали мене листами. І лише тоді, коли несподівано замовкли, я вирішив, що час повертатися. Відмовився від направлення до військової академії, чим дуже здивував керівництво, й вирушив додому.
Дорогою я читав Гемінґвея, покурював «травку» в туалетах потягів і думав, що я — типовий представник «утраченого покоління»…
2
Я повернувся навесні, а влітку, за вимогою батьків, поновився в інституті. Це не вартувало великих зусиль, як шість років тому, — я просто вдягнув форму. Мене оточували «зеленопері», в яких я впізнавав себе колишнього… Звичайно, спробував дізнатися про Єлизавету Тенецьку. У перший день занять, ідучи коридором, я мріяв зустріти її. Хоча лише за день до цього був упевнений, що відрізав цей шматок життя назавжди. Нічого подібного! Я так само мріяв зустріти її. Маячня! Та все ж таки тепер я знав, що все може бути інакше. Я вже не був зманіженим дурнем-хлопчиськом, мав набагато солідніший вигляд. Був упевнений, що зможу взяти її за руку, навіть якщо вона цього й не схоче. Але мої сподівання виявилися марними — на кафедрі сказали, що Тенецька вже давно тут не працює. А де вона — невідомо. За старою адресою вона не мешкала, а іншої я й не знав… У лазні на майдані більше не було тієї кав'ярні. І самої лазні — також. У цьому приміщенні облаштувалася філія якогось банку.
Тоді я був сповнений ненависті. З відчуттям огиди бачив, що життя не змінилося й навіть пожвавішало, що той острівець крові та бруду, на якому я перебував, — для тутешніх мешканців не більше, ніж «міфи та легенди народів світу». До того ж я шкірою відчував на собі хворобливе зацікавлення людей. «Тобі доводилося вбивати?» — запитували однокурсники й жадібно очікували на розповіді. Одного разу мені спало на думку, що вона, Ліза, запитала б те саме. Одне слово, «Герой, я не люблю тебе!»…
Я відучився належні п'ять років. Не скажу, що забув і не шукав її. Шукав. До того часу, поки не дійшов висновку: зрештою, всі прагнуть тільки одного — любові, а інакше кажучи — визнання. Ці пошуки можуть завести куди завгодно — до тероризму, фемінізму, фашизму, будь-куди. Хто не хоче канути в безвість, але не має жодного таланту, прагне будь-яким чином заявити про себе. Якби Гітлера визнали справжнім художником, а Йосифа Джугашвілі не турнули з духовної семінарії, чи схотіли б вони довести світові своє існування таким жахливим чином? А чого бракувало тим брудним свиням, що послали на смерть безневинного Миколку з Луганська? Можливо, любові? Принаймні до батьківщини…
Нелюбов перетворює людину на прокаженого із дзвоником на шиї: його чути всюди, і його дзвін — знак розбігатися для решти. Адже любов такому нещасному потрібна лише як мета, до якої він мусить іти в повній самотності. Іти довго, безкінечно й ніколи не зупинятися. Гадаю, на мені також висів цей дзвоник із пересторогою: «Не наближайся — уб'є!». Я був лише шукачем, подорожнім, не міг залишитися в жодній оселі, яка траплялася на моєму шляху.
Я вже не мріяв про славу. Ця юнацька маячня вивітрилася з моєї голови. Я захопився іншим — почав вчитися, завів купу нотатників та тек, куди складав цікаві вирізки з єдиної іноземної газети «Times», що продавалася у кіосках. Перечитав купу книжок, на які раніше бракувало часу.
…І от зараз, збираючись залишити містечко, яке прийняло мене, я відкрив свій щоденник і перед тим, як спалити його, вирішив дещо перечитати…
«Треба звикнути до життя на верхівках гір — щоб глибоко під тобою звучав жалюгідний лемент про політику, про егоїзм народів. Необхідна передбачуваність до того, щоб існувати в лабіринті. Та… семикратний досвід самотності…» і далі вже моє: «Ніцше — вартий поваги хоча б за те, що з його антигуманістичними та антихристиянськими ідеями погодиться лише меншість. Знаючи це, він усе одно залишився собою».
«Співчуття розносить заразу страждання — за
