Американський психопат - Брет Істон Елліс

— Господи, не починай знову, — стогне Ван-Паттен.

— Тобі щось не так? — огризається Мак-Дермотт.

— Я там був. Я не хочу знову чути цю історію, — каже Ван-Паттен.

— Я ж тобі не розповідав, що було потім, — Мак-Дермотт вигинає брови.

— А коли ви туди ходили, люди? — запитую я. — Чому мене не запросили?

— Ти ж був у тому довбаному круїзі. Тепер мовчіть і слухайте. Тож підчепив я ту ціпоньку в «Тунелі» — гаряча штучка, великі цицьки, шикарні ноги, підтягнута така. Купив їй пару коктейлів із шампанським, вона сказала, що приїхала до міста на весняні канікули, і мало не взяла до рота одразу ж у «Залі з канделябрами», то я повіз її до себе…

— Овва, стій, — перебиваю його я. — А можна спитати, де весь цей час була Памела?

Крейґ морщиться.

— Та пішов ти. Я хотів, щоб мені відсмоктали, Бейтмене. Хотів дівку, яка дозволила б…

— Не хочу це слухати, — каже Ван-Паттен, затуляючи вуха долонями. — Він зараз скаже щось огидне.

— Ти ханжа, — глумливо каже Мак-Дермотт. — Ми ж не збирались разом будувати квартиру чи їхати на Кариби. Я просто хотів дівку, яка відсмоктувала б мені хвилин тридцять-сорок.

Я кидаю в нього паличкою для помішування коктейлю.

— Отже, ми поїхали до мене, і ви тільки послухайте. — Він присувається ближче до столу. — Вона випила достатньо шампанського, щоб звалити довбаного носорога, і уявіть собі…

— Вона дала тобі без презерватива? — запитує хтось із нас.

Мак-Дермотт закочує очі під лоб.

— Це ж дівчина з Вассара. Не з Квінсу[37].

Прайс легенько б’є мене по плечу.

— І що це має означати?

— Все одно, слухайте, — веде далі Мак-Дермотт. — Вона… ви готові? — Драматична пауза. — Вона подрочила мені рукою, і, ви уявляєте… навіть рукавичку не зняла.

Він відкидається на спинку стільця і потягує свій напій, виглядаючи вкрай самовдоволено.

Ми всі сприймаємо це серйозно. Ніхто не кепкує з Мак-Дермоттових одкровень чи його нездатності натиснути на ту дівку. Всі мовчать, але думають про одне: ніколи не знімати дівчину з Вассара.

— Тобі потрібна ціпонька з Кемдена, — каже Ван-Паттен, прийшовши до тями після оповіді Мак-Дермотта.

— Чудово, — кажу я. — Дівка, яка думає, що спати з власним братом — нормально.

— Так, але ж вони вважають, що СНІД — це новий англійський гурт, — зауважує Прайс.

— То де вечеряємо? — запитує Ван-Паттен, вивчаючи запитання, написане на його серветці. — Куди, до біса, підемо?

— Навіть смішно, що дівчата вірять, ніби хлопців турбують хвороби і схожа фігня, — похитує головою Ван-Паттен.

— Я не вдягатиму чортів презерватив, — виголошує Мак-Дермотт.

— Я відксерив одну статтю, — каже Ван-Паттен, — і там написано, що шанс щось таке підхопити — нуль, нуль, нуль, нуль і половина десятитисячної відсотка, щось таке, і байдуже, з якою задрипаною хвойдою і збоченкою ти б не примудрився переспати.

— Нормальні хлопці не можуть захворіти.

— Ну, білі хлопці.

— Дівчина була в довбаній рукавичці? — питає Прайс, і досі шокований. — Рукавичка? Господи, чому ти сам не подрочив замість того?

— Знаєте, член теж встає, — каже Ван-Паттен. — Це слова Фолкнера.

— До якого коледжу ти ходив? — запитує Прайс. — Пайн Менор?

— Народе, — кажу я. — Дивіться, хто до нас йде.

— Хто? — Прайс навіть голову не повертає.

— Підказка, — кажу я. — Найбільш слизький тип у «Дрексель, Бернем, Ламберт».

— Коннолі? — здогадується Прайс.

— Привіт, Престоне, — кажу я і потискаю Престону руку.

— Друзі, — каже Престон, стоячи над столом і киваючи іншим. — Перепрошую, але повечеряти з вами сьогодні не зможу.

Престон вбраний у двобортний шерстяний костюм від «Александр Джуліан», бавовняну сорочку та шовкову краватку «Перрі Елліс». Він присідає поруч зі столом, для рівноваги поклавши руку на спинку мого стільця.

— Мені дуже прикро, що доводиться вам відмовляти, але знаєте, так склалось.

Прайс дивиться на мене викривальним поглядом і одними губами питає: «А його запрошували?»

Я знизую плечима і допиваю свій «Джей енд Бі».

— Чим вчора займався? — питається Мак-Дермотт і додає: — Нічого костюмчик.

— Ким він вчора займався, — виправляє його Ван-Паттен.

— Ні-ні, — каже Престон. — Дуже поважний, пристойний вечір. Без дівок, без випивки, без кокаїну. Ходили з Александрою та її батьками в російську чайну. Уявляєте, вона називає батька Біллі… Але я так втомився і випив лише одну «Столичну». — Він знімає окуляри (звісно ж, «Олівер Піплз») і позіхає, протираючи їх носовичком від «Армані». — Точно не знаю, але, здається, той дивний православний офіціант кинув кислоти мені в борщ. Я такий втомлений.

— Що робитимеш сьогодні? — запитує Прайс.

Йому помітно нецікаво.

— Треба повернути касети в прокат, потім — в’єтнамський ресторан із Александрою, потім — мюзикл на Бродвеї, щось британське, — відповідає Престон, оглядаючи залу.

— Престоне, — каже Ван-Паттен, — ми тут пишемо питання для «Джі К’ю», може, хочеш щось додати?

— О, так, — каже Престон, — у мене є питання. Як зробити, щоб передній край сорочки не задирався, коли носиш смокінг?

Ван-Паттен та Мак-Дермотт хвилину сидять мовчки, думають, потім Крейґ стурбовано насуплює брови і каже:

— Хороше питання.

— Прайсе, а в тебе є питання? — запитує Престон.

— Так, — зітхає Прайс. — Якщо всі твої друзі телепні, вибити їм мізки з магнуму 38-го калібра — це правопорушення, злочин чи Божа воля?

— Це не для «Джі К’ю», — каже Мак-Дермотт. — Радше для «Солдата удачі»[38].

— Чи «Веніті Фейр»[39], — додає Ван-Паттен.

— Хто це? — запитує Прайс, дивлячись у напрямку барної стійки. — Чи не Рід Робінсон? І щоб ти знав, Престоне, до передньої частини сорочки просто пришивають петельку для ґудзика й пристібають її до штанів. І обережно, щоб накрохмалений перед сорочки був не нижче лінії талії на брюках, бо інакше буде стирчати, коли сідатимеш, так, той мудак — Рід Робінсон? Надто вже на нього схожий.

Ошелешений зауваженням Прайса, Престон повільно розвертається навприсядки і, вдягнувши окуляри назад, коситься на бар.

— Ні, це