Doc 1 - Артем Чех

— Дюша, — стали вони перед ним у всьому їхньому маскарадному вбранні, - зі святом тебе.

— Хепі нью йеар, хепі нью йеар, — заспівала Варя на аббівський мотив.

— Е-е-е… приємно. А чо ви?

— Шо ми?

— Новий рік, — якось мляво констатував Дюша таку дивну річ, як новий рік, який, йдучи у конфронтацію з силами природи, настав наприкінці травня.

— Новий рік! — весело прокричала Маша. — У тебе!

— Ну так, — зашарівся Дюша, і вони поволокли його до будинку, де на нього чекало багато вина, різних смачнючих штук і один подарунок.

Дивна річ, кожного разу, коли Дюша заходив до будинку, він усе, неначе вперше, роздивлявся і якось смішно, по-пікінеськи морщив носа: та-ак, що тут у нас новенького. Чи це було викликано його постійною сором’язливістю, чи намаганням триматися досить безпосередньо і по-домашньому.

Фріда Яківна, загорнута у білу вовняну шаль, перекочуючись і поскрипуючи, вийшла до коридору зустрічати іменинника. Вона підійшла до Дюші, наблизилась до нього впритул і, гостро пахнучи корвалолом, мовчки простягнула йому фіолетову двадцятип’ятирубльовку.

Дюша взяв безцінний папірчик і, шукаючи якогось пояснення, подивився на Машу.

Яківна зашаруділа й подалася до своєї кімнати. Наостанку промовила:

— Мало? В такому віці гроші псують особистість.

Варя вибухнула гомеричним сміхом й ледь не покотилася підлогою. Маша, сповнена безмірного обурення, наздогнала Яківну на порозі кімнати.

— Фріда, що ти собі думаєш?

— Мало? — запитала вона й енергійно заворушила лисими, жирно наведеними чорним олівцем надбрівними дугами.

— Яківна, твої гроші вже сім років як вийшли з обігу.

— Не розказуй, — метушливо задріботіла до кімнати вона.

— Дюша не займається боністикою. Дюша! Ти ж не займаєшся боністикою?

Він промовчав.

— Куди ти тікаєш, Яківна?

— Гроші — вони скрізь гроші, - сказала вона й зачинила за собою двері.

Дюша розгублено стояв у коридорі й м’яв радянську двадцятип’ятирубльовку.

— От хитра, — видушила крізь сміх Варька.

— Нічого, — сказав Дюша, — це непоганий подарунок. Я його зберігатиму на випадок повернення нашої держави до первісного ладу сересер.

Уже в кімнаті, під пильними поглядами дівчат, Дюша розгорнув подарунок, частина якого готувалася весь учорашній вечір. Здалося, що на нього він особливого враження не справив і бурних емоцій не викликав, тому дівчата вирішили швидко забути про подарунок, який, власне, був лише першою його половиною, а от друга — інсталяція з глини у вигляді цілого ансамблю маленьких чоловічків, які займалися різним неподобством: один грав на саксофоні, другий стояв біля мольберту, третій тримав у руках книгу… всього їх було десять — Дюші навіть дуже сподобалася. Зрештою, не дивно. Він завжди із захопленням розказував Маші і Варі, як йому приємно знаходитися в їхньому будинку, як його бентежать і не дають спокійно заснути різні «подєлкі», картинки, рамочки, глечики. І цей — до речі непоганий додаток до основного — викликав у нього набагато більше радості, ніж безпосередньо подарунок.

А потім вони довго сиділи, розмовляли, пили вино, їли якісь не дуже смачні тістечка, куплені Машею напередодні. Зрештою, цей вечір нічим не відрізнявся від усіх їхніх вечорів. З музикою, що видушував хрипуватий магнітофон, з розмовами про всякі безглузді речі, з короткими образами й швидким перемир’ям, з косими, багатозначущими поглядами один на одного та частим зазиранням Фріди Яківни до кімнати. Одного такого разу, коли її явно гачкуватий і видовжений, звужений на кінці ніс (у Маші чомусь це не проявилося) зазирнув у кімнату, Варя запропонувала Фріді обв’язати навколо її голови, що була вкрита густими сивими кучеряшками, новорічний дощик й долучитися до процедури святкування дня народження Дюші.

— Старикам тут не місце, — сказала вона, але залишилася, порушуючи ідилічні аромати азійських вонялок своєю наскрізь просякнутою евкаліптом та аптекою персоною.

Дюша багато мовчав, тим самим ховаючи десь у собі свої емоції. Якщо Варя та Маша спільними зусиллями намагалися створити бодай якусь видимість свята, веселості та невимушеності вільної бесіди, то Дюша понуро й відчужено вдивлявся кудись крізь них, забувався, потім, неначе випірнав зі свого дивного незрозумілого стану й косився у бік Варі.

Остання ж закутала своє акуратне тіло у плед, виставила, неначе осінній їжачок, свою коротку колючу зачіску і, вторячи Маші, намагалась підтримати веселість. Час від часу беззмістовно, невлад посміхалася, оголюючи білі, і якби не очевидність, яка проявлялася у трохи кривенькому нижньому різці, то можна було б припустити, що штучні, зуби. Вона також косилася у бік Дюші, але не так явно, злегка, соромлячись.

Фріда понуро клювала нагрудний простір своїм носом, певно згадуючи свої молоді роки, бідність та безцеремонні знайомства з Жаном Огюстовичем Ренуаром, Софі Лорен, Бруно Беттельхаймом та багатьма-багатьма іншими…

* * *

Спочатку, коли я познайомився з Фрідою Яківною, я намагався придушувати роздратування, яке виникало всякчас, коли стара відкривала свій восьмидесятип’ятирічний рот, коли вона, намагаючись відшукати якусь дрібничку, витоптувала своїми овальними ногами затертий і побляклий за довгі роки експлуатації паркет у маленькій кімнатці, коли мружила свої круглі оченята й наосліп перебирала полотна, підрамники, деренчала мідними буддійськими дзвіночками, що змішалися з іншим мотлохом, — шматочками різнобарвного оргскла, масляними ганчірками, мастихінами із засохлою фарбою, невеличкими бюстами якихось античних мужів, деревинками, цвяшками, відрізками лінолеуму, списаним папером, незавершеними акварельними етюдами на цупкому картоні.

Я намагався стримати це наростаюче відчуття дратівливості, стискав зуби й лаявся, думаючи про те, що дав Бог бабі здоров’я пережити своїх дітей і навіть онуків. Але згодом зрозумів, що дав Бог нещастя, а потім, десь на другому тижні спілкування, зрозумів і її, зрозумів, що в цьому будинку, в якому вона мешкає з п’ятдесят шостого року, пройшло все її зріле життя, старість, і от уже добігає кінця глибока старість, залишиться одне — древність, і єдине, чого прагне тепер стара єврейка, — спокій та рівновага, стабільний супчик щодня, якісь пілюлі, краплі, книжки.

Більше того, я помітив, що моє роздратування несправедливе, адже вона намагалася якомога менше заважати та набридати своїй правнучці, яку невдячна онучка Лілія Львівна нарекла Машею: Фріда Яківна хотіла назвати її Рахіллю. Але яка, в біса, могла бути Рахіль у сімдесят другому?

А попереду була школа, між іншим, радянська школа, і нещасну Рахіль неодмінно зрівняли б зі смердючими шкільними плінтусами, більше того — це зламало б усю її долю на віки віків… Компромісне ім’я Роза теж було відхилене. Назвали Марією. Зрештою, теж була така відома єврейка, мати Спасителя, але старозавітна Фріда Яківна, не визнаючи Христа, була проти, і всі називали Машу здебільшого або Машею або Манею, на слов’янський манер.

Вже за три тижні ми з Яківною