Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
— Так і сказав? — забула Докія, що треба було б вичитати Дмитрові, щоб не розкидався скринями.
— Так і сказав. І знову регіт перегойднув усіма людьми.
А потім хтось із куркульні з кутка обізвався: «І не пожалів, чортів вилупок».
— А ти що? Змовчав?
— У скрині, кажу, і для вас місце знайдеться. Не пожалію. Цілуйтесь собі з Чемберленом. Всі аж заляскали в долоні… Отаке-то, мамо, — ясно подивився і примирливо додав: — Чого з язика не зірветься, коли не вмієш до пуття говорити.
— Значить, ти скриню віддав тому, що говорити не вмієш? — потвердішав голос Докії.
— Тільки тому, — охоче погодився.
— І чого б ото брехати? Що ж це я з тобою дертися буду? Віддав — значить віддав. Ми, здається, не гірше людей. Тільки скоріше нову роби, бо зараз нам та копійчина, як серце, потрібна. — Знову пірнула у буденні турботи.
— Зроблю, мамо, — ледве помітно усміхнувся.
Правлячи війям, Дмитро збиває назад воли, і віз викочується на невелике, заросле моріжком і рум'янком подвір'я. Припалі пилом, поморщені черевики приминають кучеряву землю, і парубок розгонисте навстіж відкриває співучі ворота.
— Ти куди? А обідати?
— Привезу іще копу — тоді.
— Хіба ж так можна? Це ж увечері тільки прибудеш.
— То й що, смачніше їстиметься! Сів на драбиняк. Воли дзвінко цокнули рогами, за колесами закрутився кудлатий пил.
— Дмитре, довго того часу попоїсти?
— Встигну ще.
— І так завжди. Готуй, готуй, а йому хоч би що, — закриваючи ворота, проводить очима Дмитра.
Просолена потом майка туго облягла широкий, з борозенкою вздовж спини, парубочий стан; збитий на потилицю картуз і невеликий виріз безрукавки виділяли обпалену вітрами і сонцем шию.
«Господаре мій», — усміхається і зітхає, бере з дровітні сапку, заклопотана, спішить садом на притихлий від спеки город.
В садку дрімають насторожені тіні, червонобокі яблука, мов снігурі, вгніздились в густій листві, ремезовими гніздами перевисали жовтозелені груші.
І здається Докії, що, розводячи понад стежкою соняшники, вийде її мовчазний Тимофій. Сяде біля перелазу, що відділяє садок від городу, покладе важкі напрацьовані руки на коліна, зустріне її темними сумовитими очима.
Ворухнулось шорстке листя соняшників, і серце, стискаючись, тугіше забилося в грудях удовиці.
І водночас вона скоріше відчуває всім тілом, ніж бачить, як над простоволосими людьми пливе важка домовина, і бризкають на шлях густі сльози голосіння…
Літа пригасили горе, та не могли викорчувати думок, згадок: приходили вони до вдови несподівано — в радості, в печалі. Задивиться на Дмитра — чоловіка згадає, зашиває сорочку синові — а перед очима Тимофій випливає. Отак і жив щоднини в жіночому серці, тільки з роками якесь чудне чуття почало вплітатися — ввижалось її давніше життя наче сном: прокинешся і воно відійде, побіжить у безвість, як дальній просвіток несподівано притьмареного сонця.
І аж здивується іноді, коли в світлицю ввійде високий ставний парубок, такий же русявий і горбоносий, як Тимофій, одним помахом плеча скине наопашки одягнену свитку й стане коло матері.
Невже це її син, її дитина? Невже літа її збігли, як весняна вода з зелених долин?
ІІ
Непомітно, наче рибина в глибині, пропливають літа; не вловити їх неводом, ні вороними кіньми догнати, і не прийдуть вони до тебе, як ті далекі родичі в гості.
Ще ярими дощами весна не сипне, а жайворонок виманює господаря з плугом, вже зозуля зорює в садах, а там, дивися, зазеленіє поле і картопля у землю проситься. Тільки з городиною впораєшся — засріблиться коса на лузі, далі жнива наспіють, і заспівають шляхи від ранку до півночі. Чи ж помітиш, як на стернях вітри житню бороду заколишуть і осінній дощ натягне сизу сітку над кущуватою озиминою?
Потім прийдуть майстри-морози, повіють сніги і принишкне напівголодне село до весни, коли знову зозуля довгі роки буде кувати, а комусь і одного пожалує.
За щоденними клопотами і роботою Докія не помітила, як Дмитро з півпарубка парубком став. Інші хлопці в його літах вже під вікнами товклися, де збиралися дівчата на годенки, а він з ранку до вечора порався по господарству — хазяйновитий вдався, що всі сусіди завидували, — їздив у фурманку на цукроварню по жом чи маляс, столярував, у вільну ж годину за книжку брався. Небагатої науки пройшов — церковно-приходську закінчив, та до книжки був падкий. І коли восени 1921 року в село до них приїхав новий учитель Григорій Марченко, Дмитро зачастив до нього.
— Дмитре, чи не попом, значить, думаєш бути? — часто сміявся з нього сусіда підліток Варивон.
— Де там! Не нам в спідниці ходити. Хочу такої науки дійти, щоб готові паляниці на полі родили.
— Тоді мене візьми, значить, паляниці їсти. — Варивон хитрувато закручував куцими пальцями цигарку, а оком косив на своє подвір'я — щоб хтось з домашніх не побачив. — А то вже й забув, які вони, ці паляниці, значить, на смак бувають. Рік прослужив у попа і хоч би тобі раз попадя на свято переміну житньому глевтякові видумала. От настав Великдень. З гробків хурами почали возити попові паски та крашанки. Замкнула їх попадя на замок в коморі, а нас ще різдвяними книшами душить. Позасихали вони, як залізо, позацвітали — не вгризеш. Ну, слава богу, казав же ж наш піп, в стіні комори невеликий проріз був. Приладнав я з дроту ключку і почав тягати паски для своїх хлопців. І так, скажи, наловчився, що тільки цокну дротиною, а вже паска, як рибина з фабричного гачка, ніяк не зірветься. Посвяткували ми тоді добре, і попадя не нахвалиться своїми наймитами: менше хліба стали їсти. Дорожилася вона тими пасками, доки вони зеленню не взялися — аж позросталися од цвілі. А потім якось пізнього вечора, щоб ніхто не бачив, Сергієнко повивозив їх і в Буг повикидав. Отака-то комерція, значить, буває…
— А чого це піп так репетував позавчора?
— Умови не хотів складати. Приїхав дорогий товариш з Робітземлісу — за наші права заступився. Так попа ледве родимець не вхопив. Потім цілу ніч з куркулями пиячив і радився, як би найменшу ціну в трудугоди
