Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

«До кого ж це вона підійде? Десь до Ліфера — лавушника Созоненка».

І сама собі не вірить, коли Марта спиняється біля її сина.

— Ви ж казали, що нікуди не ходив Дмитро, — штовхає її ліктем під бік дальня родичка Дарка. — Бач, до якої завітав.

«Потайний же який», — не спускає очей з пари. Марта кланяється Дмитрові, і пругкі дівочі груди відхиляють червону матроску 4.

«Чи ж годен ти, сину, дівчину поцілувати?» — радіє в душі, вбираючи очима молоду пару, а вухо ловить буйну, молодечу веснянку, що розгулялася, як вітер.

Дмитро ніяково підходить до Марти — соромиться, видно, кладе смагляву руку на плече дівчини і в цей час помічає матір, що аж голову витягнула, стежачи за ним. Скам'янів хлопець, не одводячи руки з дівочого плеча. Зиркнула і Марта в її бік і швидко обернулась, зрозумівши все. Як би воно вийшло — не знає; та в цей час з-за дерев вилетів невпинний бистрий танок, хтось схопив Марту за рукав, і Дмитро, невірно ступивши три кроки, попадає в ритм короголю і вже впевнено веде за собою високу дівчину.

— І ч, злидень. Куди поліз! — в'їдливо хтось обізвався з тісної купки розодягнених багачок.

— А Марта далеко від злиднів відскочила?

— Е, не кажіть. Через неї Варчуки з Созоненками породичаються…

Все швидше крутиться танок, і райдугою мерехтять голубі, червоні, рожеві, сині спідниці і матроски.

«І чого він до Марти пішов?» — бачить перед очима високу чорну постать Сафрона. І досадно і неприємно стає на душі…

ІV

Ранки випадали росяні; вийде вона з дійницею на подвір'я, а на моріжку краплинки срібляться перлинами; потім заіскряться, почервоніють, наче кетяшини доспілих порічок.

За селом на пагорбі м'яко вляглася не висушена сонцем весняна синь, в долині диміли широченні три ставки, впираючись греблею у Великий шлях. Не встигнуть задзвеніти в денце перші струмки молока, Дмитро скрипне сінешними дверима: як тихо не виходить вона з хати, щоб не збудити сина, все одно почує; починає з засіку зерно виносити, воза коломаззю змазувати. Побачить її і почне дорікати:

— Чи ж так добрі господині роблять? Самі встають, а сіяча не будять: хай поспить собі, а просо само посіється. Від сну кінську голову виспати можна.

— Хіба ж такий, як ти, проспить грушку в попелі. Ходім, молока вип'єш.

— І чого б це я до хати ходив, коли дійниця переді мною.

— Люди ж сміятимуться. — Нічого, скажу, що за їхнє здоров'я п'ю… Весна принесла чималі одміни в її серце — найбільш за Дмитра раділа. То раніш, за якимись думами, рідко і на неї подивиться. В чорних очах було багато поваги, та мало тепла. Почне говорити з нею, розмірковує все до ладу, по-господарському, а не зогріє слова усмішкою. І боляче було матері, що є в її дитини нерозтоплений упертий сум; він якось зразу ж після смерті Тимофія зробив хлопця похмурим і старшим.

А тепер посвітлішав Дмитро, в очах заграли блищики, подобріли вони. Стриманий усміх на вустах і розмови стали довшими, веселішими. То бувало відріже коротко на ходу: «У кадібці посіяв. На помірках земля ще не протряхла». Та й годі. А тепер не раз і сяде біля неї, порадиться, поміркують, що думає робити. Говорить про одне, а раптово усмішка і затремтить на вустах — щось інше думає.

— Оце ж, мамо, просо в нас з головнею. В минулім році як молотив — три дні, наче комин, сажею плювався. В одній книжці вичитав: таке просо на вогнику легкому пропустити добре.

— На вогнику? Луска відскочить.

— Коли через солом'яний віхоть струмок пропустим — тільки головня згорить. Про це й в сільраді гомоніли. Агроном з району приїжджав. Ох, і тямущий чоловік. Аж завидки беруть. Землю знає, як добра мати дитину. Наука!

— Сміятимуться сусіди.

— Сьогодні посміються, а завтра самі так зроблять. Як ви думаєте?

— Та коли в книжках голови пишуть, то за щось вже їм гроші платять.

— І я так думаю, — подивився насмішкувато і прикусив губу.

«Вилюднюється хлопець, вилюднюється», — раділа всією душею.

«І коли воно почалося в нього?» — перебирала в пам'яті перші прояви одміни. І зовсім несподівано взнала, що син її вміє не тільки мугикати, а й співати неабияк.

В неділю, спровадивши Дмитра на ярмарок у сусіднє селище, пішла оглядати поля.

Вогкий і теплий день затуманив сонце, і обриси дальнього лісу, хат були чіткими, наче свіжа різьба.

Сизим переливом колихалась озимина, важкі жита потемнішали, погрубішали стрілами, і в них уже дрімав сповитий зеленим шовком колос. Усі свої чотири десятини, розкидані у, п'яти руках, обійшла до смеркання. Ледве вже чапала додому, стомлена і радісна. Біля повітки стояв віз, в оборі занепокоївся карий.

«Приїхав Дмитро з ярмарку». — І в цей час почула, як тихо забриніло причілкове вікно, міцним обвітреним голосом заспівала неосвітлена хата:

На добраніч та всім на ніч

А я чи не піду та вже спати.

За ворітьми зелен явір,

Там я тебе та буду ждати.

Здригнулася і прихилилась до одвірка.

З-за Великого шляху випливав місяць; вечір розколював і устеляв синіми стежками горбовини неспокійних хмарин, і дерева в садку розтрушували проміння та роси.

«Цю ж пісню співав Тимофій таким самим грудним сильним голосом, виглядаючи її увечері. Відходив, дружино моя, по зеленій землі… Тільки й живеш у серці моєму».

Ой чи явір, чи не явір,

Чи зелена яворина,

Поміж всіма дівоньками,

Тільки ти мені одна та мила.

Бринять мелодійно шибки.

«Може, десь і виглядає тебе твоя яворина, а може, і росте тільки Сказано: хлопець на коні, а дівка в колисці». Увійшла тихо в хату.

— Як ярмаркувалося, Дмитре? — засвітила каганець.

— Коли б гроші, увесь би ярмарок закупив. Жаль, що трохи нехватило.

— Тільки трохи? — весело усміхається. — Що ж ти придбав?

— Це, мамо, вам, може, і не подобається, бо у ваших убраннях мало тямлю. Привіз ластику на сачок, — недбало подає, а сам пильно дивиться на неї — чи вгодив?

— Спасибі тобі, сину, — аж затремтіла вона. «Нічого ж не казала — сам догадався. Син. Не так дорогий набір, як увага твоя».

І той вечір ше більше зблизив матір і сина чи то недоказаними словами, чи то дорогою щасливою краплинкою, що замиготіла на першому дарунку А сина заспокоїла.

— Це я батька нашого