Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— І я так думаю… Хочеться при своїй владі пожити, по-новому, як товариш Ленін навчає. Оце коли нещодавно наш Савченко почав на заводі пояснювати думи вождя, так і в серці надії не вміщаються. Вся наша країна перед очима, наче сонце, встає. І так жити хочеться, ну прямо розповісти нема сили. Начеб оце тільки на світ народився. Ви старіші, Іване Тимофійовичу, десь цього і не чуєте.

— Ні, чую, — стримано відповів і лише згодом додав: — Того і лежу з гвинтівкою отут, а не завалився барсуком на піч… Прислухайсь — відкочуються гади.

— Відкочуються. Мірошниченко ловку штуку з гарматою придумав.

— Почекай, що це за тупіт од лісу? — сказав насторожено. Дорога знову загуділа копитами — і серед бандитів пронісся розгонистий крик.

— Здається, підмога чортам прийшла! — неспокійно промовив Бондар, дослухаючись до глухого дзвону землі.

— Так воно і є! — підвівся Кушнір.

— Ех, не в пору… Припізнись на яку годину — і од них, проклятих, духу б не залишилось.

Чітким голосом Донелайтіс дав якесь розпорядження, і на ріллі загупали кроки червоноармійців. Гармаші відтягли гармату назад, потім щось стурбовано промовив Мірошниченко, і через короткі інтервали на дорозі почали рватися снаряди, намацуючи рухливе кубло ворогів. Але воно з гиком та свистом проскочило між розривами, спішилось і чорним потоком кинулось в обхід комітетчикам.

— Держись тепер кріпко, Степане! — Пригинаючись, Бондар побіг напереріз рухливому клубкові.

Кушнір для чогось тоскно оглянувся навколо, зітхнув і побіг за Іваном Тимофійовичем, на ходу стріляючи зі свого громобоя.

Кулі з сумовитим струнним дзижчанням все густіше обсновували погожу ніч, злостиво, з форкотом, скородили свіжу ріллю, збивали гребені невлежаних скиб. Невелика група бандитів метнулась до гармати. Донелайтіс і Мірошниченко першими кинулися їм назустріч. Та в цей час від ярка зовсім неждано по бандитах коротким, злим перебором ударив кулемет.

— Робітничий загін підійшов! — радісно вигукнув Мірошниченко, прострелюючи ріллю, що звивалася темними плямами втікаючих ворогів.

— Чому так думаєш? — напружено прислухається до пострілів Донелайтіс.

— Пізнаю кулемет і руку паровичника Фіалковського. Чуєш, як строчить? Коротко, рішуче, з душею. По-робітничи.

— Оце добре. Тепер Савченко не випустить бандитів. Ох, і молодчина чоловік!

— До нас підступає. За людей в першу чергу турбується. І справді, незабаром комітетчики з'єдналися з усім збройним робітничим загоном з цукрового заводу.

— Ну як, орли? Б'ємо ворогів? — підійшов до комітетчиків із браунінгом в руці високий котельник Савченко. Навіть в темноті його голова світилася м'якою хвилястою сивиною, а погляд горів молодим юнацьким блиском. Після революції 1905 року Павла Савченка, кучерявого, веселого юнака (він навіть самого князя Кохана здивував винаходами) із кам'янець-подільської фортеці погнали в Сибір. З півночі повернувся він спокійним, навіть строгим чоловіком, обкиданим зморшками і обсіяним сивиною; повернувся грамотним, з чималим досвідом підпільника, більшовиком. Дома Савченко нікого не застав: мати, не дочекавшись сина, померла в зимній вдовиній халупі, а брати і сестри розбрелись на заробітки по економіях і заводах. Директор цукрового заводу, знаючи, які руки у котельника, поламавшись, таки прийняв його на завод. А в 1917 році Савченко з передовими робітниками розбив охорону князя Кохана і взяв завод під опіку професійної організації.

— Здається, вчасно поспіли, — припав командир робітничого загону до вогкої від роси станини. — Інтересно воюєте.

— Ох, і вчасно, — весело промовив Мірошниченко. — Думалось… та що там говорити, дуже тяжко приходилось нам. Загинули б без вас.

— А ви погане місце вибрали для маневрування, — тихо сказав Савченко. — Гарматний вогонь переносимо до лісу. Свириде, відсікай відступ контрі, поки вони до пам'яті не прийшли.

— Єсть відсікти відступ.

— О, в Фіалковського кулемет перегрівся. Товаришу Ільїн, піднеси кулеметникам води.

— Єсть піднести води…

— Чуєш, як навколо забриніли голоси? — усміхаючись в короткі цурпалки вусів, промовив Бондар до Кушніра.

— Ще б не зрадіти! Сказано: робітники прийшли, надія наша. — Вистрелив на короткий сполох і чогось зовсім несподівано мрійно промовив:

— Подивіться навкруги… Бачите, як підіймається земля у світанні.

* * *

Місяць зійшов пізно, і розтрушені, як віхті ромашкового сіна, хмари раптом просвітилися, задимились, ожили і побігли на захід. Поміж берегами неясно окреслилась лінія Бугу. Звісивши голову, дрімали коні, а Тимофієві і досі не слалося.

Обтяжений думками і надіями, поволі ходив полем, як ніколи іще ним не ходив. Неговіркий на людях і вдома, він тепер досхочу говорив сам до себе, радився сам із собою, а іноді з дружиною та з сином: відчував, що вони поруч із ним, поклич — і обізвуться на його голос, підійдуть до нього.

І слова у Тимофія тепер були теплі та ласкаві, як у південь пшениця, нагріта липневим сонцем. І по-новому перемежовувалися у них споконвічні сподівання і турботи, що живуть поруч у серці бідняка, який за вік хліба не наївся. І думки Тимофія були поетичні, як завжди поетична мрія про чесне, краще життя…

Виоремо тебе, ниво, обсіємо. Не зерно, а серце своє вкладемо в тебе, щоб зародила ти нам щастя, щоб не пускала ти поміж люди старців і старчат, не гнала своїх труджеників на край світу за тією копійчиною, за тим загорьованим шматком наймитського хліба… Усім своїм тілом він відчував ту землю, яку йому сьогодні наділив закон Леніна.

І через якийсь проміжок часу Тимофій згадує слова Мірошниченка: «Селяни одного російського села прийшли до Леніна в гості, принесли йому в подарунок свій хліб. Прийняв Ілліч той хліб, поцілував, подякував людям…»

І знову думки, і очі, і руки Тимофія купаються в теплому зерні, що вродило на його полі.

Несподівано зовсім недалеко вдарили копита, пролунали розрізнені гвинтівочні постріли, а потім глухо озвався кулемет.

По звуку Тимофій безпомилково визначив, що стріляли із «кольта». Тоскно, як людина, застогнав поранений кінь і, збільшуючись в очах, з високо піднятою головою промчав біля самого воза і круто повернув на схід. Потім надривний голос сплеснув неждано високим «ой» і зразу ж обірвався.

Тимофій кинувся до воза, але на півдорозі згадав, що гвинтівку забрав Мірошниченко. Зупинився в тяжкому роздумі.

В'їдливий писк кулі, що, здавалося, пролетіла над самим вухом, вивів його з оціпеніння. Тимофій впав на землю. Оброшуючись, швидко і обережно поповз на стрілянину.

Через кілька хвилин Горицвіт не тільки знав про бій, а вже й бачив у думках його безвідрадний кінець: чотирьом червоноармійцям недовго можна було встояти проти трьох десятків бандитів, що, спішившись, півколом притискали жменьку сміливців до ріки.

Раптом замовк кулемет. І тільки тепер острах вчепився в тіло Тимофія, але він зразу ж по метушні кулеметника зрозумів, що той міняє ствол.

«Коли б успів, коли б успів», — благала кожна клітина,