Твори у дванадцяти томах. Том перший - Джек Лондон

— Ми їх не випустимо з того сховища під скелею, — сказав він. Почекаємо, нехай голод їх добре скрутить, тоді переб'ємо їх, як дітей,

— Але нащо ж битись? — спитав Олуф, один з молодших мисливців. — Адже ж скарбів уже нема, лишилось саме те, що в іглу Нігаха, зовсім дурниця…

Він раптом замовк. Із свистом, прорізавши повітря, куля пролетіла йому коло самого вуха. Таї глузливо засміявся.

— Нехай це буде тобі відповіддю. Що ж інакше ми можемо зробити з цими божевільними людьми з Країни Сонця, які не хочуть вмирати?

— Ото пак безглуздя! — обурювався Олуф, непомітно, але напружено прислухаючись, чи не летять ще кулі. — І чого вони так б'ються, ці чужинці? Чому вони не хочуть вмирати? Вони ж дурні. Хіба вони не розуміють, що їм уже нема порятунку? Ще й завдають нам стільки клопоту.

— Раніше ми билися за великі скарби, а тепер б'ємося за життя, — коротко закінчив Ааб-Ваак.

Ніч минула неспокійно; перестрілювались. Уранці виявилось, що все майно людей з Країни Сонця щезло з іглу Нігаха. А що вони винесли його самі, про це свідчили сліди, які добре було видно, коли зійшло сонце. Олуф видерся на скелю, щоб звідти кидати велике каміння на обложених, але скеля нависла над їхнім сховищем і закривала його. Йому довелось обмежитись лайкою, образами й погрозами страшних тортурів. Віл глузливо відповідав йому мовою Ведмежого племені, а Таї, який висунув голову з шанця, щоб розглянутись, трапив під кулю, і вона зачепила йому плече.

Потяглися жахливі дні й такі самі тяжкі ночі, коли облога підсувала свої шанці щораз ближче до ворога. Багато сперечались про те, чи не розумніш дати спокійно відійти людям з Країни Сонця. Але страх перед чужинцями стримував людей, і жінки зчиняли вереск, коли чули, що хочуть пустити ворогів. Ні, вже досить їм цих людей з Країни Сонця, вони не хочуть більше їх бачити. І весь час, не вгаваючи, в повітрі свистіли кулі, і число забитих дедалі зростало. Ясного ранку пролунає тихий потріск рушниці, і в далекому кутку селища жінка, змахнувши руками, впаде мертва. В полуденну спеку вояки в шанцях слухають пронизливий свист куль і знають, що це їхня смерть. У вечірньому присмерку біля розжеврілих багать від куль хмарками здіймається пил, а ночами далеко розноситься тужливий плач жінок: «Уаа-у-аа-уаа-у-аа!»

Як і казав Таї, серед обложених почався голод. Раз уночі, коли розігралась перша осіння буря, один з них, під захистом темряви, прокрався повз шанці й забрав багато сушеної риби, але назад повернутись не встиг, і коли зійшло сонце, марно намагався сховатися десь у селищі. Його оточили з усіх боків. Він одчайдушно боровся, поклав чотирьох з свого револьвера і, перше ніж його встигли схопити, застрелився сам, щоб не датися на муки.

Цей випадок засмутив людей з плем'я мандел.

— Коли один примусив нас так дорого заплатити за свою смерть, то скільки ж коштуватиме смерть тих трьох, решти? — не криючись, запитав Олуф.

На барикаді з'явилась Мезахчі й покликала трьох собак, що блукали поблизу, — це були харчі й життя, і це відкладало день розплати. Розпач охопив плем'я, і на голову Мезахчі посипались люті прокльони.

Поволі збігали дні, сонце поспішало на південь, ночі все довшали, у повітрі подихав мороз. Обложені все ще тримались. Мужність вояків танула від безперервного напруження, а Таї все частіше й глибше задумувався. Він наказав зібрати всі шкури й хутра, які лише були в селищі, поробити з них величезні, округлої форми клунки, і за кожним посадив одного вояка.

Коли віддано цей наказ, короткий день майже скінчився. Посувати ці великі клунки ступінь по ступені наперед було дуже важко. Зате ворожі кулі тільки били по них, не пробиваючи їх наскрізь, і люди кричали з радості. Але коли споночіло, Таї, бувши певний за успіх, відкликав вояків з клунками назад у шанці.

Уранці почався справжній наступ, а з боку ворога все була німотна тиша. Відстань між клунками поволі зменшувалась у міру того, як вужчало коло. За сто ярдів від ворожої барикади вони вже були так близько один до одного, що наказ Таї спинитись передавали пошепки. Із сховища не було ніякої ознаки життя. Вояки довго й пильно вдивлялися, але там ніщо не ворушилось. Підповзли ще ближче і зупинилися ярдів за п'ятдесят. Знову ні звуку, ні позвуку. Таї похитав головою, і навіть Ааб-Ваак уліг сумніву. Але знову наказано йти вперед, і вони йшли вперед, аж поки клунки торкнулися один одного, і навколо ворожої барикади від скелі й до скелі виріс суцільний вал із шкур.

Таї озирнувся й побачив, що в залишених позаду шанцях чорніли, збившись у купу, постаті жінок та дітей. Він поглянув вперед — на німу барикаду. Вояки нервово переминалися на місці. Він наказав, щоб кожен другий висунувся наперед із своїм клунком. Ці подвійні лави далі пішли в наступ, поки клунки знову торкнулися один одного. Ааб-Ваак сам перший висунув свого клунка наперед. Підсунувшись впритул до укріплення, він зупинився й довго чекав. Потім скинув по той бік насипу кілька важких каменів, і, нарешті, обережно підвівся, й зазирнув поза барикаду. Усю землю там було густо всіяно порожніми гільзами, валялись білі, чисто обгризені собачі кістки; в одному місці, де з розколини капала вода, стояла невеличка калюжа. Оце й усе. Люди з Країни Сонця зникли.

У лавах вояків пролунало слово «чари», почулись нарікання, і похмурі погляди показали Таї, що ще можуть статися жахливі речі. Він полегшено перевів подих, тільки коли Ааб-Ваак знайшов сліди ворогів під скелею.

— Печера! — скрикнув Таї. — Вони передбачили мою хитрість з клунками й утекли в печеру!

Скеля була зовсім як вулик, з цілим лабіринтом підземних ходів, що починались на півдорозі між барикадою і тим місцем, де шанці підступали до скелі. Вояки з голосними вигуками кинулися за Ааб-Вааком і побачили сліди там, де люди з Країни Сонця влізли в отвір у скелі, на висоті яких двадцять футів.

— Ну, тепер кінець! — затираючи руки, сказав Таї. — Оголосіть, нехай усі радіють! Вони, ці чужинці з Країни Сонця, нарешті вскочили в пастку, у справжню пастку. Молоді хлопці видеруться вгору й закидають вхід у печеру камінням. Віл, його брати й Мезахчі незабаром з голоду обернуться на тіні і помруть серед мовчання й темряви з прокльонами на устах.

Його слова зустрінуто вигуками захоплення. Усі полегшено зітхнули. Хаугах, останній з Голодного племені, видерся кручею і нахилився