Твори у дванадцяти томах. Том перший - Джек Лондон
Сильний вигук — голос людини з Країни Сонця — розтяв тишу, за ним гримнув постріл. Тоді в іглу знявся страшенний гамір. Вояки, що позалягали були навколо, не роздумуючи, кинулися у вузький прохід. Назустріч їм затріскотіли гвинтівки. Стиснуті у вузькому проході, люди з Мандела опинилися в безвиході. Передні шалено силкувались продертися назад, щоб утекти від вогню гвинтівок, які били їм просто в лице, а задні всією силою напирали на них, пориваючись в атаку. Кулі великого калібру пробивали по шістьох одним пострілом, і вузький прохід, де стлумився безпорадний люд, став чистою бійнею. Білі, не цілячись, стріляли в людське місиво і били, як з кулемета. Проти цього нестримного потоку смерті ніхто не міг встояти.
— Ніколи такого не бувало! — казав, переводячи подих, мисливець з Голодного плем'я. — Я тільки зазирнув туди: мертві лежать купами, немов тюлені на кризі після полювання.
— А хіба я не казав, що, може, вони хоробрі вояки? — пирснув сміхом старий зморшкуватий ловець.
— Цього й слід було сподіватись, — суворо сказав Ааб-Ваак. — Ми вскочили у власну пастку.
— Дурні ви й дурних батьків діти! — лаявся Таї. — Хіба можна було так робити? Тільки Нігах і шестеро молодих мисливців повинні були ввійти в іглу, тільки їм це було наказано! Моя мудрість перевершувала мудрість людей з Країни Сонця, а ви що наробили? Позбавили її всієї сили й гостроти! Тепер вийшло гірше, аніж би тоді, коли б я нічого не вигадував.
Йому ніхто не відповів. Усі, не відриваючись, дивились на іглу, яке зловісно чорніло проти неба, що починало ясніти на північному сході. З відтулини на покрівлі виходив дим від рушниць і курився в непорушному повітрі. Коли не коли проповзали поранені.
— Нехай кожен спитає свого сусіда про Нігаха і про тих шістьох мисливців, — наказав Таї.
За кілька хвилин прийшла відповідь, що Нігаха й мисливців уже немає.
— І багатьох інших також немає! — долинув ззаду жіночий стогін.
— Що ж, більш буде скарбів тим, що лишилися живі, — похмуро втішив Таї. Потім, повернувшись до Ааб-Ваака, наказав: — Іди набери якнайбільше тюленячих шкур з жиром. Скажи мисливцям, щоб вилили жир на стіни іглу та біля входу. Хай підпалять іглу, поки люди з Країни Сонця не пробили дірок для своїх рушниць.
Не встиг він докінчити, як цівка гвинтівки просунулась крізь глину, що нею було замащено шпарки між деревинами в стіні іглу. Ловець з Голодного плем'я схопився за бік і підскочив у повітря. Другий постріл пробив йому груди й повалив його на землю. Таї й інші врятувались од пострілів, розсипавшись по обидва боки. Ааб-Ваак підганяв людей, які несли шкури з жиром. Ховаючись від дірок, що були вже в усіх чотирьох стінах іглу, люди вилили жир на колоди, які колись річка Мандел принесла на південь з лісових країв. Уненк підбіг з запаленою головешкою, і вогонь ураз підскочив угору. Минуло багато хвилин, а з іглу не чути було ні звуку. Всі тримали зброю напоготові, вогонь палахкотів усе дужче.
Таї радісно потирав руки, дивлячись, як горіла й тріщала суха будівля.
— Тепер вони в наших руках. Попалися, нарешті, в пастку, — сказав він.
— І ніхто, крім мене, не сміє претендувати на Білову рушницю, — оголосив Ааб-Ваак.
— Крім самого Біла, — верескнув старий ловець. — Дивіться, ось і він сам.
Величезний на зріст білий чоловік, загорнений у обпалене й зчорніле укривало, вискочив з охопленого полум'ям виходу; за ним услід — Мезахчі і п'ятеро його товаришів. Ловці з Голодного племені намагалися спинити їх, безладно стріляючи; мандельські вояки пустили в них цілу хмару стріл і списів. Та все намарне. Люди з Країни Сонця на бігу скинули з себе укривала, бо вони вже тліли, і виявилось, що в кожного на плечах висіла торбинка з бойовими припасами — з усього свого майна вони вирішили врятувати саме це. Вони бігли швидко й у певному напрямку.
Продершись через лінію ворога, вони подались до великої скелі, що чорним громаддям здіймалась у ранішньому світлі за півмилі від селища.
Таї став на одно коліно й націлився в того, що біг ззаду. Коли він натис на курок — пролунав голосний крик, і поранений чоловік з Країни Сонця упав; потім трохи підвівся, але знову впав. Один з білих, незважаючи на зливу стріл, підбіг до нього, нахилився й узяв собі на плечі. Але вояки з Мандела були вже близько, і влучно кинутий спис прохромив пораненого. Той скрикнув і, коли товариш спустив його на землю, зразу ослаб. Біл і троє інших спинились і послали свинцевий привіт тим, що доганяли їх із списами. П'ятий нахилився над пораненим, послухав його серце, а тоді спокійно перерізав ремені коло торби, узяв її та рушницю і підвівся на ноги.
— Ну й дурень же! — бігши вперед, крикнув Таї і високо перескочив через тіло мисливця з Голодного плем'я, яке ще здригалось у нього під ногами.
Його власна рушниця була засмічена, він не міг її використати і кричав, щоб хтось кинув списа в чоловіка з Країни Сонця, який тікав тепер під захистом пострілів. Маленький старий ловець, тримаючи списа над головою, на бігу відвів руку назад і з силою кинув його.
— Присягаюсь вовком — добрий кидок! — похвалив Таї, коли білий чоловік упав додолу і спис, що встромився йому між плечі, тихо захитався вперед-назад.
Маленький зморшкуватий ловець забухикав і сів на землю. На губах йому виступила кров і цівкою жухнула з рота. Він знову забухикав. У грудях дивно свистіло, коли він дихав.
— Вони також відважні й добрі вояки, — прохрипів він, хапаючи руками землю. — Дивись! Он і Біл.
Таї підвів очі. Четверо мандельців і один з Голодного плем'я підскочили до того, що впав. Він намагався стати на коліна, а вони списами пристромляли його назад до землі. За якусь мить перед очима Таї четверо впали під кулями, п'ятий же, не поранений навіть, схопив обидві рушниці, але не встиг підвести голови, як раптом крутнувся на місці, вжалений кулею в руку; друга куля спинила його, а
