Оповідання та повісті, окрушини - Ірина Вільде

— Галина сказала все. Я вже не маю від себе ані що додати, ані відняти…

Коли вимовив останнє слово, зрозумів, як по-дурному повівся. Підставив їм добровільно спину, а тепер вони потопчуться по ній. Ці люди не з тих, що люблять покірних.

— Мой, Василю, розкажи, як ти простягав по чуже добро? І як тобі вона не всохла. Твій тато, неборе, не похвалив би тебе за таке…

Василь або направду-таки плаче, або піт так заливає йому очі, але сусідам байдуже. Провчити треба лайдака, аби на другий раз не лакомився на дурницю і знав, що чуже боком вилазить…

— Васи, а може б тепер, яко господар, мене прийняв на своє місце? Бігме-ну, я не проти такої служби… За два роки купив би собі «Волгу» і ще часом підкинув би тебе до Івано-Франківська.

Це все, звичайно, жарти, але Марта (диви, таки зібралася з силами!) хоче тільки одне запитати в Галини: то таки правда, що Василь заплатив три тисячі з половиною за хату Ізидора? Оце одне вона хоче знати і більше нічого.

Дурне питає Марта, бо Галина щойно сказала, що вона продала Василеві хату без грошей, але сусіди розуміють вдову. Марті легше буде на серці, як почує, що Василь заплатив за хату Ізидора, а не дістав її задурно.

— Так, заплатив мені готівкою, іще що хочете знати?

— Люди добрі, сусіди чесні, — знову підводиться Юрко. Горілка загнала йому кров до голови, і його п'яне подзьобане лице здається якимсь облупленим. — Якщо це правда, що Василь «бабин» заплатив готівкою три з половиною тисячі за хату Ізидора, то ви собі, як хочете, а я не маю більш чого в цьому домі шукати…

Першим вийшов з-за стола Юрко. За ним Юрчиха. За нею Марко ще ніби повагався, але Юрчиха встала, тож він і собі встав.

Отак ніким не затримувані, не припрошувані, без поквапу подалися гості до дверей.

Якби Василь чи Галина промовили хоч би слово, може, вдалося б уговорити п'яного Юрка і залишились би, бо ж пляшки навіть до половини ще не випили і страви тільки розмазані по тарілках… Але оскільки обоє мовчали…

Свіже, з запахом прив'ялого листя й сіна повітря, з одного боку, начебто трохи протверезило сусідів, а з другого — у ще більш неймовірному світлі показало їх протверезілим головам учинок Галини.

Учинок! Гм, а хто з вас, барани, бачив контракт купівлі-продажу з нотаріальною печаткою?

— От, бачите, хлопи, до чого доводить горілка. Про все теревенили, а сказати, щоб показали акт купівлі-продажу — забули!

— Тихо будьте, жіночки, бо як ми барани, то ви — вівці! Документ мусить бути, бо Галина знає, що інакше довелося б їй покинути село…

Жінки при чоловіках ще стримуються, а вдова Марта сміється з хлопів, навіть прикриваючи долонею рота: дурні ви, хоч вам і здається, що ви всі розуми поїли!

— А хто каже, що Галина зробила Василеві задармо дарунок? А може, то не Василь купив, а його купили? За Василя дала Галина три з половиною тисячі, а за вас ніхто і подірявленої копійки не дав, от що.

— То ти сама, Марто, дурна, як мотилична вівця: ми ж не діти й розуміємо, що до чого. Але, людоньки добрі, як мені хочеться з'їсти яблуко, то чи я маю зараз яблуньку ламати? Чи як скортить мені в чужому селі молока напитись, то я маю зараз корову купувати? Ні, ні, тут щось не те…

— А може, чуєте, — контуженому поволіше вивітрює алкоголь з голови, — тепер так ціна піднялася на… теє? А ми живемо тут в горах і нічого не знаємо.

— Заткайся, Юрку, Марчишин хоче щось сказати.

— Ось що я хочу сказати, жіночки милі: перед нами загадка, якої поки що ні ви, ні ми, барани, розв'язати не можемо. Але на все прийде свій час. Треба тільки всім нам добре подумати, а тоді і кросворд, як каже мій онук, розв'яжеться сам собою.

Нічого дивного в тому, що сусідка до сусідки прийшла позичати річ. Коли на те пішло, то в селі навіть досить криво дивляться на тих відлюдків, що ні в людей, ні людям нічого не позичили б. Адже буває таке, що порозбігаються свої, а тебе, стороже домашній, такий дурний туск візьме, що за марницею побіжиш до сусіди, аби тільки з хати.

Правда, трохи гейби зарано увійшла Марчиха до Галини, хоч, напевно, не наважилася б удосвіта постукати до дверей, якби не бачила, що з Ізидорової хати куриться вже.

Василя не побачила на подвір'ї, не застала його в хаті. Може, вибрався до міста, бо ліжко в кухні було вже застелене.

— Позичте, сусідко, м'ясорубки, коли ваша ласка. Є в мене своя, але десь поділася закрутка від корби. Марко доробить, ви ще його не знаєте, то майстер на всі руки, але мені вже треба, хоч гинь! Буду мати свата на обіді, тож треба фляки на котлети перекрутити, бо ні на що інше не надаються…

Відвідини Марчихи не тільки не обрадували Галини, а навіть роздратували. Фляки могли б почекати, не горить, чей же, а тут не знаєш, чи блузку застібати, чи косу заплітати…

Все ж таки Галина взяла себе в руки й попросила сусідку чемно, наскільки могла, сісти.

Яка віддаль може бути від стола, що посередині кухні до дверей? Не більше, як два — півтора метра. Якраз стільки, щоб крізь напіввідхилені двері уздріти розстелене ліжко — на дві подушки поруч.

Кросворд розв'язано: ці двоє не чужі собі.

Найдужче ця новина вразила Марту. Сусідам незрозумілі її ревнощі. Коли б Ізидор жив, то ще півбіди, а так?

— Марта