Оповідання та повісті, окрушини - Ірина Вільде

За осінню, що відомо не тільки людям, але й звірам, наступає зима. Сусідам нова гризота: чи Василь закінчить роботу в Галини до осені, чи затягне її й на зиму?

Василь, наче передчуваючи, що його можуть про таке запитати, дає заздалегідь приготовану відповідь: «Тільки що збирався саком-паком за ріку до баби, коли передучора вітер, як бачите, повалив кільканадцять стовпів огорожі на Ізидоровій присадибі».

Певно, треба бути хіба несповна розуму, аби гатити стовпи у примерзлу землю, але добрий господар заготовить їх саме тепер, аби через зиму просохли.

Господар?

Тут сусіди переглянулись поміж собою: хто такий, кінець кінцем, Василь на Ізидоровім подвір'ї?

Поденний робітник? Приймак, який зобов'язується разом з жінкою (яка колись таки буде в нього) заходити і шанувати Галину до самої смерті? А чи хитрунець, який хоче підлизатись до старшої жінки, аби переписала на нього хату, а потім показати їй, де раки зимують? А може, він найнявся в неї на рік на службу?

— Тепер ніхто в нікого не служить, — заявляє зі злим лицем Юрко, — і про це, нарешті, треба вже пам'ятати.

— Поволі, поволі! Чого б то я їжився від самого слова «служба»? Експлуатації людини людиною нема, бо не може такого бути, а служба як була, так і є. А хіба голова району не йде щоранку (хтось поправляє для сміху «їде») на службу?

— Е, то державна служба, а в Галини приватна, воно так, як день і ніч.

А чого то зараз «як день і ніч»? — починає вже гарячитися Марко, сам не рад тому, що встряв в цю дурну суперечку. — Відколи держава взяла тих приватних службовців під свій контроль, то і різниця не така велика. Якби Василь вислужив тридцять років у Галини, то й так мав би пенсію.

— Йой, а хіба тільки про пенсію йдеться?

— А про що, власне?

— А про те, Марчишин, що я тепер не «служив би» в когось, аби мені втроє більше платив, ніж держава.

А тепер, до речі, сусіди.

Якщо Василь «бабин» в неї на правах поденного робітника, то хай йому Галина платить так, як платиться сьогодні в селі поденний робітник: п'ять карбованців на руку і три рази на стіл.

Загусто?

Певна річ, що такої оплати село ніколи не знало але що діяти, коли в селі на лік немає ні одного безробітного холопа в силі віку? Якщо «бабин» найнявся в неї на рік, то треба нам, сусідам, які знали його тата і маму, перевірити, чи Галина оформила його у профспілці. Нашим обов'язком є також попередити Галину, щоб мала на увазі, що Василь скоріше чи пізніше ожениться, і ще не знати, що то за зіллячко буде його жінка. Це на випадок, якби вона рихтувала його собі у приймаки…

Чекайте, люди, а чого це ми ломимося у відчинені ворота? Чи не розумніше буде спитати насамперед самого Василя?

Влучили хвильку, коли Галина пішла в село, спитали його щиро як свого.

— Хто ти тут, Василю?

Василь відповів так само щиро, як своїм:

— Не знаю.

— Якщо ти, сирото, не знаєш, то ми за тебе спитаємо.

Заки сусіди збирались делегацією до Галини, зона перша запросила їх до себе. Нічого іншого, тільки Василь, псяюха, доніс про їх з ним розмову!

У великій кімнаті був накритий стіл — акурат той самий, на якому лежав Ізидор, — з пляшками і закускою. Сусідам відразу впала у вічі маринована червона ротунда, якої в селі не споживають просто тому, що не достигає в нашому підсонні. Зварені натвердо, перерізані навпіл, залиті майонезом яйця нагадали чоловікам буфет і ще більше додали апетиту.

Галина посадила гостей, поналивала кожному, а сама, стоячи з чаркою в руках, попросила випити за здоров'я господаря дому.

— «Господині», — поправив Юрко, але на нього зашикали, хоч і всім здалося незвичним, чого це Галина п'є за себе саму. В наших краях не водиться такого, хіба що в Молдавії, а то інша річ.

Сусіди випили і без принуки сягнули по закуску.

— Ану, Марто, подай мені тої молдавської ротунди. Гей, жінко (Марко завжди при людях відважний), а чи то не можна зробити таких яєць дома? Може б, менше плакали, що чоловіки внаджуються до буфетів.

Галина не пила, тому й не закушувала. Стояла далі і дивилася понад головами сусідів на портрет Ізидора, якого раніше не було.

— Дійшла до мене вістка, шановні сусіди, ніби я задарма використовую працю Василя, круглого сироти.

— В нас тепер Радянська влада і ніхто чужої праці не сміє використовувати, — вискочив, як Пилип з конопель, контужений Юрко.

Та Галина, власне, йому хотіла відповісти:

— Добре кажете, сусіде Юрку. І тому мене це дуже обійшло, бо ні мій дід, ні мій тато, ніхто в нашій фамілії ніколи не лакомились на дурничку. Мене змалечку вчили, що за роботу треба платити.

Сусіди переглянулися поміж собою: таки передав, лайдак!

— А то я чула, так мої сусіди говорять, що Василь працює в мене за одні харчі. Я на це хочу сказати: поганий той господар, що наймає за самі харчі, і ніц не вартий той найнятий (от як викрутилася від слова «наймит»), що працює за одну юшку.

Правда, правда, притакнули сусіди, тепер не воєнні роки, аби більше не вертались.

— Я йому платила ретельно за кожну днину. Він грошей не пропивав, а складав і от передучора купив у мене цю хату.

— Дай боже, жартувати, аби не хорувати, — потягнувся Марко