Оповідання та повісті, окрушини - Ірина Вільде

Насамперед — треба піти в ліс, лише не тут скраю, а туди вглиб, під Синячку. Повишукувати усохлі дерева. Повалити їх згідно з приписом, аби не зависоко і не низько від землі. Постягати в одне доступне місце. Очистити дерево від гілля. Поскладати окремо на купу дерево, а окремо — ріща. Повідомити про це лісництво. Тоді вийде обліковець, скубикує і випише квитанцію. Галина заплатить у бухгалтерії лісництва — і все.

Чи у словах, а чи, може, у поведінці лісничого було щось образливе для Ізидорової сестри?

Анітрохи.

Чого ж тоді вона шарпнулася до дверей без «до побачення»? Проте в останній хвилині, вже з рукою на клямці, згадала, що мала ще щось спитати:

— А як дістає дрова школа? Чи учителі з школярами теж ходять під Синячку шукати усохлого дерева?

Крім лісничого і гайового були у конторі ще й люди з села, й оте, що Галина поставила себе нарівні зі школою (Ізидор був би собі цього ніколи не дозволив!), всім дуже не сподобалося.

— Установи дістають наряди і купують дерево на тартаку, — відповів навмисно ще чемніше лісничий.

— А приватна особа може дістати наряд?

— А чому не може? На жаль, на цей рік наряди вже вичерпані.

Галині не залишалося нічого іншого, як зачинити двері з другого боку. Яка мусила бути велика розпач жінки, що залишилася серед лісів без поліна дров біля хати, коли зважилася зачепити першого-ліпшого, що йшов кладкою їй назустріч.

Тим випадковим зустрічним був Василь «бабин», що навесні цього року прийшов з армії. Не став ніде на роботу, бо знав, що йому, як такому, що служив у війську, завжди місце знайдеться.

Люди досі не зміркують, якого туману напустила Галина «бабиному» Василеві, що йому відразу відібрало розум, і він погодився зрубати явора на її садибі на дрова під кухню.

Повинен був, сякий-такий, у горах народжений, знати, що з явора, а тим паче з явориці, як у Ізидора, роблять колиски, човенця для кросен, весільні ложки, а майстри з Печеніжина — навіть скрипки і цимбали.

Після тієї зустрічі на кладці Василь, замість у ліс, ходив з барткою через плече до Галини на роботу.

— Яку ти там, мой Васи, роботу маєш? — запитували побратими.

— Ади, всяку!

І будь мудрий з того!

— Яку ви там роботу вишукуєте для Василя на цілі дні? — питає Марта самої Галини, бо їй недосить ясно, що хлоп о цій порі може робити на господарстві, де єдиним живим інвентарем є кури.

Галина відповідає, дивлячись Марті у вічі, злегка примруживши вії:

— Як для жінки на цілий рік знайдеться робота в хаті, так і для хлопа на подвір'ї.

По теплих, передосінніх днях, коли то не знати, чи кінчається літо, чи настає весна, пішли осінні затяжні дощі. Зникли гори, село зробилося мале, а каламутне небо, що нависло над хатами, заступило сонце. І якби не той світ, що у вікні…

Повставлялись люди у вікна, як у телевізори, і бачать, як «бабин» Василь чимчикує кожного ранку на роботу до Галини. Цікаво лише, яка то робота може бути по надвір'ю у дощ? Хіба що дрова рубати під повіткою, але дрова у Галини (практика навчила!) давно порубані і поскладані у повітці й попри стіни хати.

Довго ломили собі сусіди голову, яку роботу може загадувати Галина Василеві у сльоту, і таки знайшли!

— Васи, а ти курей путаєш, чи самі стоять?

— Я тебе не розумію… Що ти хочеш цим сказати?

— Питаю, як курей доїш, то путаєш їх, чи самі стоять…

Насмішник казав пізніше, що у Василя в одну секунду губи пожовкли, як у мерця, і якби той не спинив був «бабиному» руку з барткою, то йому була б смерть, а Василеві вічний кримінал.

Після цього трафунку не Василя зачіпали хлопці, а він перший (ніяк не інакше, тільки Галина мусила йому таке нарадити) шукав собі зачіпки.

— Я чув, що ти женишся…

— А що?

— То, може, купиш в мене курячої бриндзи на весілля…

— Іди, чоловіче, бо як ти бриндзну!

Жарти жартами, а вода в Пруті ось-ось сягне підвісного моста. Пускатись проти ночі підвісним мостом на Заріччя стало небезпечно. Особливо стали люди обережні, відколи — два роки тому — один весільний перейшов міст і почав дряпатись рачки на берег у тому місці, що стрімке, як стіна, посковзнувся і полетів стрімголов у жовті хвилі. Щастя, що кинуло ним не об камінь, а на вербу при березі. Він схопився за її вершок, ніби за чупер, і так врятувався.

Від цього випадку пішла така поведенція по селу, що хто в таку негоду проти ночі переходить міст на один чи другий бік, то вже там ночує.

Нема чого дивуватись, що і Василь не захотів ризикувати своїм молодим життям. Ще мав би подякувати Галині, що дозволила йому внести ліжко до кухні.

Дощі починалися поволі, а зупинились раптово. Зійшло велике сонце й повернуло людям гори, а селу простір. Прут присмирнів, навіть голос свій стишив, вода стала опадати. Берегам повертався їх попередній жовтий колір. Рінь теж очищувалася спроквола з усякої наносної нечисті.

Громада перелякана тим, що було, не чекаючи ні вказівок, ні нарядів на матеріали, укріпила береги напроти мосту, а заразом і сам міст.

Таким мостом, як тепер, можна й у повінь переходити.

Проте Василь далі ночує в Галини. Хлопцям скаржився якось, що йому дуже багато часу