Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф

на мурі, за муром було повно-повнісінько народу. Похоронна процесія починалася від церковної канцелярії. Чекали тільки на старого пробста. Він хворий і не виголошував у церкві казання, але на похорон капітана Ленарта обіцяв прийти. Нарешті він з’явився, прийшов з похиленою головою, заглиблений у свої думки, як він звичайно ходив останнім часом, і став на чолі процесії. Він не завважив нічого особливого. Старий пробст уже стільки находився на похоронах! Він ступав знайомою дорогою й не роззирався навкруги. Потім відчитав молитви, кинув у могилу грудочку землі, й далі нічого не помічаючи. Та ось паламар заспівав жалобний псалом. Я не повірю, що його грубий голос, який звичайно сам-один лине над могилою, вивів би пробста з задуми.

Але паламар співав не сам. Псалом підхопили тисячі голосів, його співали чоловіки, жінки й діти. І пробст прокинувся з задуми. Він провів рукою по очах і став на горбик викопаної з могили землі, щоб краще було видно. Він ще ніколи не бачив стільки людей на похороні. На чоловіках були старі капелюхи з чорними стрічками, а на жінках — фартухи з широкою облямівкою. Всі співали, всі плакали, всі були прибиті горем.

Старий пробст аж затремтів з ляку. Що він скаже цим засмученим людям? Треба ж їх чимось потішити.

Коли спів затих, пробст простяг над людьми руки. «Я бачу, що ви охоплені смутком, — мовив він, — а смуток важчий для тих, хто ще довго ходитиме земними стежками, ніж для мене, що скоро розлучиться з ними».

Він стривожено замовк. Голос його був надто слабкий, і він насилу добирав слова.

Але за хвилю він озвався знову, і тепер голос його набув молодечої сили, а очі заблищали.

Пробст виголосив нам чудову промову, Єсто. Спершу розповів усе, що знав про божого мандрівця, нагадав, що не зовнішній блиск і не великий хист принесли стільки честі тому чоловікові, а те, що він завше йшов божою стежкою. Тоді в ім’я боже й Христове попросив нас іти слідами капітана Ленарта. Кожен повинен любити ближнього свого й допомагати йому. Кожен повинен вірити в добрі наміри ближнього. Кожен повинен чинити так, як праведний капітан Ленарт, бо на це не треба великого хисту, а тільки побожного серця. Він усім нам витлумачив, що сталося цього року. Сказав, що в теперішньому лихові зродилися любов і щастя, які мають скоро запанувати повсюдно. Цього року він не раз бачив спалахи людської доброти. Тепер вона має показати себе в повноті, мов блискуче сонце.

І всім нам здавалося, що то промовляє пророк. Усі прагнули любити ближнього й стати добрими.

Пробст звів руки й поблагословив землю. «В ім’я боже, — сказав вія, — хай мине тривога! Нехай запанує мир у серцях людських і в усій природі! Нехай мертві речі, тварини й рослини відчують злагоду і перестануть робити шкоду!»

І здавалося, блаженний спокій спустився на землю. Здавалося, що засяяло небо, всміхнулись долини і зарожевіла осіння імла.

Насамкінець він почав просити, щоб бог послав людям рятівника. «Хтось повинен прийти, — сказав він. — Бог не захоче вас погубити. Бог знайде когось, хто нагодує голодних і направить їх на божий шлях».

І всі ми подумали про тебе, Єсто. Знали, що пробст має тебе на думці. Люди, що чули твою обітницю, йдучи додому, говорили про тебе. А ти волочився в лісі й хотів умерти! Люди чекають на тебе, Єсто. Скрізь по хатах тільки й мови про те, що шалений священик з Екебю прийде їм на допомогу, що все знову буде добре. Ти їхній герой, Єсто. Герой усіх їх.

Авжеж, Єсто, старий пробст справді мав тебе на думці, і це повинно тепер відродити тебе до життя. Але я, Єсто, твоя дружина, кажу тобі, що ти просто маєш іти й виконувати свій обов’язок. Не уявляй себе посланцем божим. Кожен може стати ним, розумієш? Ти мусиш працювати без геройства, не сліпити й не дивувати людей, мусиш подбати про те, щоб наймення твоє не було у всіх на вустах. Отож подумай добре, перш ніж ламатимеш дане Сінтрамові слово! Ти тепер заробив собі якесь право на смерть, а життя віднині не даватиме тобі великої втіхи. Був час, коли я бажала повернутися додому на південь, Єсто. Мені, обтяженій гріхами, здавалося надто великим щастям бути твоєю дружиною і йти разом з тобою в житті. Але тепер я залишусь. Якщо ти зважишся жити, я залишусь. Проте не сподівайся від мене втішного й підбадьорливого слова. Я поставлю на сторожі нашого домашнього вогнища все те лихо й горе, що ми його вчинили. Чи може ще кохати серце, що вистраждало стільки, як моє? Я йтиму поряд з тобою без сліз, але й без радості. Добре зваж, Єсто, перше ніж вибереш життя! Ми простуватимем шляхом покути.

Графиня не чекала на відповідь, кивнула своїй супутниці й вийшла. Коли вона опинилася в лісі, то залилася гіркими сльозами й плакала аж до самого Екебю. І аж як прийшла туди, то похопилася, що забула поговорити про щось веселіше, ніж війна, з старим Яном Геком.

Коли графиня пішла, в хатині запала тиша.

— Слава тобі, господи! — вигукнув раптом колишній солдат.

Усі глянули на нього. Він підвівся й прояснілими очима глянув навколо себе.

— Все досі було злом, — сказав він. — Усе, що я бачив, відколи дивлюся на світ, було злом. Злі чоловіки, злі жінки! Зненависть і лють у лісі й на землі! Але вона добра. В моїй хатині побувала добра людина. Коли я сидітиму тут самотою, то завше буду згадувати її. Вона супроводитиме мене на лісових стежках.

Він нахилився над Єстою, розв’язав пута й поміг йому підвестися. Тоді врочисто потиснув йому руку.

— Зненавиджений від бога, — сказав він і кивнув головою. — Саме так. Але тепер уже не зненавиджений, і я так само, відколи вона побувала в моїй хатині. Вона добра.

Другого дня старий Ян Гек пішов до ленсмана Шарлінга й заявив:

— Я хочу нести свій хрест. Я був погана людина, тому виховав поганих синів.

І він попросив замкнути його до в’язниці замість сина, але йому сказали, що це неможливо.

Найкраща з давніх історій та, де оповідається, як старий Ян Гек супроводив свого сина, йшов за в’язничною каретою, спав під в’язницею і не покинув сина, аж поки той відбув свою кару. Та її вже перекаже хтось інший.

Розділ тридцять шостий

МАРГАРЕТА СЕЛЬСІНГ

Незадовго перед різдвом майориха досягла берегів Левену, однак аж на самий свят-вечір добулася