Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф

І він знову почав здирати жалобний креп.

Єста підступив до нього й схопив за руку.

— Я б віддав усе на світі за те, щоб ти не чіпав труни!

— Роби, що хочеш! — відповів божевільний. — Кричи, як хочеш! Але все-таки я щось устигну, поки прийде ленсман. Бийся зі мною, як хочеш! Ото буде веселе видовисько коло церкви. Ану, побиймося серед вінків і покрівців!

— Я заплачу за спокій небіжчика яку завгодно ціпу, Сінтраме. Бери моє життя, бери все!

— Надто ти щедрий, хлопче.

— Можеш мене випробувати.

— Ну, то помри!

— Я помру, але аж тоді, як труна буде в могилі.

Отож Сінтрам узяв з Єсти слово, що поки мине дванадцять годин після похорону капітана Ленарта, його вже не буде живого.

— Так я буду певний, що з тебе ніколи не вийде порядної людини, — сказав Сінтрам.

Єсті легко було пристати на Сінтрамову умову. Він радів, що зможе дати волю своїй дружині. Його тяжко мучило сумління. Лякало його тільки те, що він пообіцяв майорисі не відбирати собі життя, поки дочка священика з Брубю служитиме в Екебю. Але Сінтрам сказав, що тепер її можна не вважати за служницю, бо вона успадкувала батькові гроші. Єста відповів, що священик з Брубю сховав свої скарби так добре, що їх ніхто не зможе знайти. Сінтрам засміявся й заявив, що гроші сховано між голуб’ячими гніздами на церковній вежі. На цьому вони розлучилися, і Єста знову повернувся до лісу. Йому здавалося, що найкраще відібрати собі життя в тому місці, де розбилася дівчина з Нюгорда. Там він і блукав від самого полудня. Він бачив свою дружину в лісі, тому не мав сили відразу заподіяти собі смерть.

Отаке розповів Єста дружині, лежачи зв’язаний на долівці в хатині.

— О, яке все це мені знайоме, — гірко мовила вона, коли Єста скінчив. — Завше геройська поза! Завше ти ладен засунути руку в полум’я, Єсто, завше готовий офірувати себе! Колись це мені здавалося величчю, а тепер я ціную спокій і розважність. Яка мертвому користь із твоєї обіцянки! І що, якби Сінтрам перекинув труну й зірвав з неї креп? її б підняли, знайшовся б новий креп і нові вінки. А чи не краще було б, якби ти поклав руку на трупу того праведника й на очах у Сінтрама присягнувся допомагати бідним людям, що їх той хотів знищити? Не краще було б, якби ти подивився на людей у церкві і сказав собі: «Я хочу допомагати їм, хочу віддати всю свою силу на їхній добробут», а не перекладати цей тягар на плечі кволої жінки та старих, немічних приятелів!

Єста Берлінг довго мовчав.

— Ми, кавалери, не вільні люди, — нарешті сказав він. — Ми обіцяли один одному жити задля радощів і тільки задля радощів. Горе нам усім, якщо котрийсь не дотримає обіцянки!

— Горе тобі, — обурено сказала графиня, — що ти виявився найбоягузливішим серед кавалерів і пізніше від них берешся за розум! Учора після обіду вони всі одинадцятеро сиділи зажурені в кавалерському крилі. Тебе не було» капітан Ленарт помер, слава й честь Екебю розвіялась. Барильце з грогом лишилося не торкнуте, мені вони не хотіли показатися на очі. Тоді Анна-Ліса, що ось стоїть коло мене, пішла до них. Ти сам знаєш, що ця працьовита дівчина цілий рік відчайдушно боролася з вашим недбальством і гайнуванням. «Я сьогодні знову була вдома й шукала батечкових грошей, — сказала вона кавалерам, — але не могла знайти. Всі рахунки поперекреслювані, всі шухляди й шафа порожні». «Співчуваю тобі, Анно-Лісо», — мовив Беренкройц. «Коли майориха їхала з Екебю, — вела далі священикова дочка, — то просила мене глядіти її дім. І якби я тепер знайшла батечкові гроші, то відбудувала б Екебю. Та що я не знайшла вдома нічого, то взяла батькову ганьбу, оту купу хмизу, бо й мене чекає велика ганьба, коли моя господиня повернеться й запитає, що зробила з Екебю». «Не переймайся тим, у чому ти не завинила, Анно-Лісо», — знову сказав Беренкройц. «Але хмиз я взяла не тільки для себе, — . мовила священикова дочка, — Я думала й про вас, шановні добродії. Будь ласка! В цьому світі не тільки мій батечко заслужив собі сором і ганьбу».

Вона обійшла кавалерів і поклала перед кожним по кілька сухих гіллячок. Декотрі лаялися, але більшість мовчали. Наостанці Беренкройц сказав спокійно, з гідністю: «Гаразд, дякуємо. Можеш собі йти, панно».

Коли вона пішла, він гупнув кулаком по столі, аж чарки попідстрибували, й заявив: «Від цієї миті ані краплі! Не хочу, щоб мені ще колись через горілку довелось спізнати такої ганьби!»

Він підвівся й вийшов.

Помалу решта кавалерів також повиходили. І знаєш, Єсто, куди вони подалися? До річки, на пригірок, де стояли млин і кузня Екебю. І взялися до праці, почали зносити колоди й камені та розчищати місце. Старі кавалери nepeживали тяжкий час. Їх змагало горе. Вони довше не могли нести ганьбу за руїну Екебю. Я добре знаю, що ви, кавалери, соромитесь праці, але тепер усі вони взяли на себе цей сором. Навіть більше, Єсто: вони наміряються послати Анну-Лісу по майориху. А ти, що ти зробив?.

Він ще знайшов, що заперечити:

— Чого ти вимагаєш від мене, вигнаного священика? Від мене відцуралися і люди, й бог.

— Сьогодні я також була в церкві Брубю, Єсто. Тебе вітали дві жінки. «Перекажи Єсті, — мовила Мар’яна Сінклер, — що жінка не хоче соромитися за того, кого вона кохала!» — «Перекажи Єсті, — мовила Анна Шернгек, — що зі мною вже все гаразд! Я сама господарюю в своєму маєтку. Люди кажуть про мене, що я стану другою майорихою. Про кохання я вже не думаю, тільки про свою працю. І в Берзі теж починають потроху переборювати своє горе. Але ми турбуємось за Єсту. Ми віримо в нього й молимося за нього. Коли ж він стане людиною?»

Чи відцуралися від тебе люди? — повела далі графиня. — Горе твоє, що вони до тебе надто прихильні. Тебе люблять і жінки, й чоловіки. Все тобі прощають, аби ти тільки жартував і сміявся, аби тільки співав і грав їм. Що лиш тобі заманеться зробити, все їм подобається. А ти насмілюєшся казати, що вони тебе відцуралися! Чи бог тебе зненавидів! Чому ти не лишився поглянути на похорон капітана Ленарта?

Тепер у нас ярмарок, і звістка про його смерть розійшлася далеко навкруги. Після служби божої до церкви прийшли тисячі людей. На церковному подвір’ї,