Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф

Той, хто хоче жити в безлюдних нетрях, повинен мати багато радісних спогадів. Бо як ні, то скрізь бачитиме серед рослин і Тварин тільки вбивство й насильство, як бачив серед людей. Від усього навколо він чекатиме тільки лиха.

Колишній солдат Ян Гек сам не міг пояснити, чого йому бракувало, але помітив, що життя його складається не так, як треба. Дома йому не було спокою. Сини виросли дужі, але дикі. Вони були загартовані, відважні, але з усіма ворогували.

З горя дружина. почала досліджувати лісові таємниці. Вона вишукувала в болоті і в зарослях цілюще зілля, вивчала натуру лісових духів і знала, чим їх можна задобрити. Вона вміла лікувати хвороби й давати добру пораду тому, кому не повелося в коханні. Цим вона здобула собі славу чарівниці. Люди її уникали, хоч вона й робила їм багато добра.

Якось дружина зважилась поговорити з чоловіком про те, що гнітило його серце.

— Відколи ти побував на війні, — мовила вона, — тебе ніби підмінили. Що вони там зробили з тобою?

Він схопився й мало не вдарив її. І так було щоразу, коли вона згадувала про війну. Він тоді просто сатанів з люті. Він не міг чути навіть самого слова «війна». Скоро всі дізналися про це й уникали таких розмов.

Та ніхто з тих, хто був із ним на війні, не міг йому закинути, що він більше за інших зробив зла. Він бився, як кожен добрий солдат. Але страхіття, яких він надивився там, так його вжахнули, що відтоді він бачив довкола саме лише погане. З війни почалися всі його тривоги. Йому здавалося, ніби природа ненавидить його за те, що він брав участь у таких речах. Ті, що більше знали, могли втішити себе, думкою, що вони воювали за батьківщину і за її славу. А що знав він? Тільки відчував, що все ненавидить його, бо він проливав кров і чинив насильство.

На той час, як майориху вигнали з Екебю, Ян Гек мешкав у лісовій хатині сам. Дружина його померла, сини подалися в світ. Одначе під час ярмарків хатина його завжди була повна гостей. Наїздили чорночубі, смагляві цигани. Вони добре почувалися в того, кого більшість людей цуралась. Маленькі кудлаті коники спиналися гірськими доріжками й тягли вози, навантажені лудильним начинням, дітьми й хатнім мотлохом. За возами йшли дочасно постарілі жінки з набряклими від тютюну й горілки обличчями та бліді, з гострими рисами, жилаві чоловіки. Коли ті волоцюги прибували до лісової хатини, там зразу ставало весело. Вони приносили з собою горілку, карти й веселий гамір. Ніхто не вмів ліпше за них оповісти про всякі крадіжки, про торгівлю кіньми та про криваві бійки.

Ярмарок у Брубю почався в п’ятницю, і того ж дня вбито каштана Ленарта. Дужий Монс, що завдав смертельного удару, був сином старого Яна Гека. Тому, коли, в неділю після обіду волоцюги зібралися в його хатині, вони частіше, ніж звичайно, подавали господареві пляшку з горілкою й оповідали про в’язничне життя й харч, про судове слідство; бо все те не раз зазнали на собі.

Ян сидів на дерев’яному оцупку біля груби й говорив мало, тільки дивився великими пригаслими очима на дику юрбу в своїй хаті. Вже смеркало, але сухі дрова, що горіли в грубі, осявали жалюгідне лахміття й безпросвітні злидні.

Нараз двері тихо відчинилися, і до хатини зайшли дві жінки. То були молода графиня Елісабет і дочка священика з Брубю. Старому графиня видалась дивом, коли полум’я з груби освітило її миле, лагідне, чарівне личко. Вона розповіла, що Єста Берлінг не з’являвся в Екебю, відколи помер капітан Ленарт. Отож вони з служницею подалися до лісу й шукали його там від самого полудня. А тут, у хатині, зібралися люди, що багато їздять по світу і знають кожну стежку. Може, вони десь бачили Єсту Берлінга? Вона зайшла сюди відпочити й спитати, чи вони, бува, не зустрічали його десь.

Дарма було й питати: ніхто не бачив Єсти Берлінга. Їй присунули стільця, вона опустилася на нього й хвилину сиділа мовчки. Гамір у хатині затих. Усі зацікавлено дивилися на неї. Тиша її злякала, вона здригнулася і спробувала пошукати якоїсь сторонньої теми до розмови.

Врешті звернулася до старого в кутку:

— Якщо. не помиляюся, ви були солдатом, дідусю. Розкажіть мені щось про війну.

В хатині залягла ще гнітючіша тиша. Старий сидів так, ніби зовсім її не чув.

— Мені було б дуже цікаво почути про війну від того, хто сам на ній побував, — вела далі графиня, та враз замовкла, бо служниця подавала їй якийсь знак.

Може, вона сказала щось недоречне? Всі в хатині дивились на неї так, ніби вона порушила найпростіший закон ввічливості. Раптом одна жінка підвелася й гостро спитала:

— Чи це не ви були графинею в Борзі?

— Я.

— То ви не знайшли собі ліпшого діла, як ганятися лісом за шаленим священиком, тьху!

Графиня підвелася й почала прощатись. Вона, мовляв, уже відпочила. Жінка, що озивалась до неї, теж вийшла надвір.

— Бачите, графине, — мовила вона, — я мусила щось сказати, щоб ви перестали розпитувати старого. Він просто шаленіє, коли йому хто нагадує про війну. Але я не хотіла вас образити.

Графиня квапливо рушила стежкою, але за хвилю слинилася. Вона глянула на грізний ліс, на затінені гори й на болото, над яким здіймався туман. Страшно, мабуть, тут жити тому, чию душу пригнічують тяжкі спогади. Їй стало шкода старого, що сидів у хатині в товаристві смаглявих циганів.

— Анно-Лісо, — мовила графиня, — вернімося назад! Нас ласкаво прийняли в хатині, а я повелася з ними погано. Я хочу поговорити з старим про щось веселіше.

І, рада, що може втішити когось, графиня вернулася до хатини.

— Мені здається, — заявила вона, — що Єста Берлінг блукає по лісі й хоче відібрати собі життя. Тому треба швидше знайти його й запобігти лихові. Нам з Анною-Лісою кілька разів здавалося, що ми його бачимо, але він зразу зникав. Він блукає поблизу того місця, де розбилася дівчина з Нюгорда. І мені спало на думку, що не конче йти до Екебю по допомогу. Тут так багато дужих чоловіків, що їм не важко було б знайти його.

— Ідіть, хлопці, — мовила та сама циганка. — Коли графиня не погордувала попросити нашої допомоги, то треба послухатись.

Не