Диво - Павло Архипович Загребельний

— Власне, так. Професор Шнурре перепрошує, але сьогодні невідкладні справи примушують його… Ваше побачення тим часом відкладається, ви можете не йти, хоч якщо хочете просто для прогулянки чи в своїх наукових інтересах, то будь ласка, все домовлено, вас пропустять у собор, ви можете бувати там, коли захочете… Що ж до професора Шнурре, то, як тільки він звільниться від своїх пильних службових справ, він відразу повідомить вас…

Хоч у помешканні було нетоплено, але єфрейтор-асистент змокрів од довгої заплутаної промови, мерщій розкланявся, натягнув на голову пілотку, стукнув каблуками.

— До речі, — навздогін єфрейторові промовив Отава,— передайте штурмбанфюрерові, що я й не збираюся сьогодні ані до нього, ані будь-куди взагалі. І не маю наміру й надалі. Так і передайте, прошу вас…

Оссендорфер тупотів чобітьми по довгому коридору з староруськими іконами, він мовби втікав од професорових слів, не хотів їх чути, щоб не накликати лиха на необачливого професора, він і далі зостався чемним, ввічливим, делікатним у поводженні асистентом з старовинного німецького університету.

— Нумо, що скажете, товаришу Отава-молодший? — звернувся батько до Бориса, вирядивши єфрейтора і потираючи руки чи то від холоду, чи то від нервового збудження.

— Не зв’язувався б ти з ними,— сказав Борис.

— На жаль, мене ніхто не питає, хочу я зв’язуватися чи ні. Так само ніхто не питав усіх, хто жив у Києві, на Україні, в Білорусії, Прибалтиці. Ти чув, що вже бої йдуть під Москвою?

— Я вже чув, що вони разів сто зайняли Москву, а потім чомусь знову ведуть бої за неї, — відбуркнув Борис.

— Якщо вони візьмуть Москву, нам усім кінець.

— А чому ти вважаєш, що вони візьмуть Москву? — спитав син.

— Я не вважаю, кажу тільки, що буде, якщо вони візьмуть.

— Ти як хочеш, а я не вірю, щоб вони взяли Москву! — гукнув Борис.

— Мученики завжди мудріші за тиранів, тому й стають мучениками,— сказав тихо Гордій Отава.— На жаль, мудрих ніколи не слухають ті, в чиїх руках сила. Але нащо нам сперечатися? Ми з тобою маємо однакові переконання. Давай ліпше подумаємо, що робити далі.

— Втікати,— сказав Борис.— І то якнайшвидше.

— Гаразд. Куди втікати?

— Ну… В ліс… до партизанів…

— Вони лишили тобі свою адресу?

— Знайдемо! Що ми — вже не зможемо знайти партизанів?

— Якщо це так легко, тоді фашисти вже давно їх познаходили.

Борис не знав, що відповідати. Йому хотілося врятувати батька, все б він віддав за цей порятунок, він би виступив проти цілої фашистської армії, якби міг захистити батька, але якщо розібратися, то що він міг? І що міг тепер його батько, який і в мирні часи не відзначався надмірним практицизмом, а швидше демонстрував майже дитячу наївність у всьому, що стосувалося буденного, простого життя, не пов’язаного з науковими теоріями і роздумуваннями. Він уже пробував через бабу Галю випитати її куму з Літок, чи не змогла б вона часом через знайомих сільчан зв’язати його батька з партизанами, але кума, дебела, лайлива молодиця, робила великі очі, відхрещувалася від самої згадки про партизанів, казала: «Цур тобі, пек!» Баба Галя й собі махала на Бориса, неначе на домового, може, вони й справді так боялися перед німцями, а може, просто не довіряли професорові, якого, бач, самі фашисти визволили з концтабору, не зачіпали його помешкання, постачали харчами, так ніби він був для них своєю людиною, їхнім прислужником.

Але сьогодні, після всіх учорашніх подій, після нічної розмови з батьком, після того як він, власне, виклав синові свій науковий заповіт, передав йому все недокінчене, так ніби мав іти на шибеницю, Борис відчув таку безнадію в серці, такий розпач, так щось ридало в ньому, підступаючи до самого горла, що не втерпів він і знову вирішив просити тітку з Літок бодай вивести їх з батьком із Києва, сховати десь у селі, чи в лісі, чи в чорта в зубах, аби тільки не лишатися більше в Києві, в цьому великому мертвому місті, де людина відчуває себе, мов у тісній пастці, з якої є один вихід, та й той — на смерть.

Якраз на той день кума з Літок не прибилася до них. Чи то сніг став на заваді, чи не пропустили її на заставах, якими заткнуто було всі виїзди з Києва, бо військовий комендант міста видав наказ про заборону під страхом смертної кари віддавати, приймати, продавати, купувати або міняти м’ясо, молоко, масло; всіх, хто намагався провезти до Києва (вивозити ніхто не пробував, бо нічого було вивозити) будь-які продукти, затримувано, у одних просто відбирали все й турили їх у шию, інших кидали за дріт Дарницького концтабору, ще інших просто розстрілювали; кума з Літок прикривалася аусвайсом, виданим їй самим штурмбанфюрером Шнурре,— штурмбанфюрер любив свіженьке молочко, іноді за кумою до Літок посилали навіть машину, але сьогодні не було ні молока, ні куми, штурмбанфюрер, може, й переживе цей день без молока, а от Борисові тітка з Літок знадобилася б аж он як, та вдіяти нічого не міг, тільки закинув здалеку бабі Галі про свій клопіт, але вона відбулася зітханнячком,— на тому й кінець.

А ввечері прийшов штурмбанфюрер Шнурре і нарешті розкрив свої карти. Він приніс з собою пляшку рому, сам уже був трохи напідпитку, ром, видно, більше призначався для Гордія Отави, але той сказав, що пити не буде.

— Може, ви звикли до руської горілки? — посміхаючись, запитав Шнурре.— То я звелю принести горілки. Ми маємо в своєму розпорядженні все.

— Дякую, не п’ю я горілки,— спокійно відмовив Отава, а сам подумав, що Шнурре помиляється, вважаючи, що вже все має в своєму розпорядженні.

Шнурре все ж налив келишок і для професора Отави, сам випив, трохи посидів, дивлячись у куток, де вранці сидів Борис, а тепер залягла тільки темрява, бо в кабінеті горіла на столі одна-єдина свічка, електрики в Києві не було, як не було води, тепла, хліба, не було життя.

— Ви можете не економити свічки,— сказав Шнурре,— я дам розпорядження, щоб вам їх постачали.

— Дякую, не треба,— відповів Отава, дивуючись, як він може ще відповідати цьому фашистові, чому не замовкає зовсім, хай собі той говорить сам до себе, хай звідає всю глибину й силу зневаги, яку до нього відчувають усі ті, до кого він прийшов не як ординарний професор провінційного німецького університету, а як загарбник і кат.

— Я розумію ваші почуття,— мовби вгадуючи Отавині думки, зітхнув Шнурре.— Але війна є війна