Диво - Павло Архипович Загребельний
Мав могутню величезну голову з мальовничо покудланим чорним заростом, не покритим, як то водилося у ромеїв, ніякою шапкою, товсті, мов у арапа, губи, грубезного носяру і до всього цього великого, незграбного, грубого — довгасті, жіночої краси очі!
В цьому чоловікові було повно невідповідностей. Якщо вражали на циклопічному обличчі просвітлені майже неземною красою очі, то не менше здивування викликали і його руки: маленькі, білі, пещені, дочеплеиі до атлетичного торса, який виказувався навіть під широким хітоном, ноги ж, хоч дебелі й товсті, аж ніяк не пасували до важкого, задовгого, мабуть, тулуба, від чого було враження, ніби чоловіка знизу підпиляли, вкоротили, як на тому ложі Прокруста. Якщо борода в нього являла взірець дбайливості й догляду, то чуб на голові мовби належав до іншого власника — такий безлад панував у ньому. З цього могутнього, грубезного тіла ждався трубний голос, мов у день страшного суду, насправді ж чоловік заговорив до Сивоока так м’яко, неначе вистелив шовком.
Він недбало махнув своєю (а чи й своєю!) пещеною ручкою на Сивоокову босу ногу й поспитав:
— То що?
— Нога,— весело відповів Сивоок, згадуючи свій намір наплювати цьому чоловікові в його розкішну бороду.
— Дурню,— так само лагідно,— поплямкуючи губами, наче після солодкого, сказав чоловік,— питаю тебе, що то там на піску?
На піску було склубочення ліній. Покошланість чагарів у нічній пущі. Сивоок аж тепер придивився до того, що виробляла його права нога. Добре хоч не ліва.
— Ото? — поспитав він.— А нічого.
Він провів ногою — зітер усе вималюване, вигладив; знову чиста поверхня піскова, незаймано-спокійна, мов у перший день творіння. Сивоок підморгнув до ромея і провів пальцем на тій поверхні кілька ліній спокійних і водночас бентежних своїми вигинами.
Ромей розвів руками, потім обіперся в боки, похилив свою важезну голову правобіч, потім лівобіч, неквапливо, зі смаком поплямкав товстими губами, обличчя йому взялося плямами заздрощів і недовір’я, але він переміг у собі дух заздрощів, сказав розважливо:
— Тут щось є.
Тільки тоді виявилося, що він не сам, що його супроводжує, може, з півдесятка, а то й цілий десяток людей, але всі вони не годилися стати й тінню цього небуденного чоловіка, затерті, посполиті особистості, непоказні постаті, сірі в людському зоднаковінні обличчя.
Хтось там виткнувся з-під руки в чоловіка з орлячою фібулою, хтось щось сказав, здається, було мовлено про той начерк, що його, просто граючись, прокреслив Сивоок пальцем своєї босої ноги, може, потрактовано той начерк занадто серйозно, а раз так, то заявлено, що нічого він не вартий; за широкою спиною в чоловіка спалахнула ціла суперечка, в якій одні доводили, що така лінія не варта нічого, бо справжню цінність має тільки творене в природній потребі й невимушеності, наприклад, слід птаха на узбережжі а чи поповз гада в пустині, що ж до такого несвідомого варварського чину, як ото перед ними, то тут просто нема підстав серйозно говорити, а вже коли бути серйозними, то слід визнати, що цей молодий варвар — звичайнісінький ошуканець, якщо й не чарівник, беручи до уваги те, що сталося вчора з катом на Амастріанському форумі.
— Ні, тут-таки щось є, — так само ласкаво, але вперто повторив ромей, і Сивоок, щоб його втішити ще більше, знов зітер намальоване, показав усім отим мудрагелям незайману чистість піску, а потім, цього разу вже рукою, провів кілька таких візерунків, які вмів колись робити лише дід Родим, та ще, може, тітка Звенислава у городі його юності — Радогості.
— Маєте,— обернувся ромей до тих, що ховалися за ним, сказав це з таким вдоволенням, ніби малював не Сивоок, а він сам, царським жестом вказував на візерунки, закликав тих своїх супутників до нової суперечки, але тим заціпило, вони тільки переводили погляди з візерунків на босого, зодягненого в білу сорочку й якусь там стару накидку молодого варвара.
— Хочеш, я навчу тебе бачити справжню красу? — спитав урочисто ромей Сивоока.
— Я вмію робити це й без тебе,— посміхнувся той.
— А чи знаєш ти, о темний варваре, про таємниці гармонії барв?
— Те, що знаю, невідомо тобі.
Ромей трохи відступив од Сивоока, відтручуючи тих, що позаду, а посеред них знову вибухнула колотнеча, обурені голоси спліталися в нерозбірливе гудіння: «Агу-ага-агу-га-ага-агу…»
Часто чулося повторюване майже всіма ім’я Агапіт, в гнівливій скоромовці Сивоок не міг добрати більше нічого; зате передній ромей, видно, мав неабияку втіху од того дзижчання, він милостиво посміхався, даючи своїм супутникам волю й час вибалакатися, а коли вони трохи вгамувалися, знову звернувся до Сивоока:
— Мене зовуть Агапіт, я великий майстер. Хочеш до мене учнем а чи антропосом, тобто чоловіком попросту, бо всі в мене чоловіки і я для них теж чоловік, хоч і звуся Агапітом.
— Теж маю ім’я,— відбуркнув Сивоок,— звуся Сивооком.
— Хто ти єси? Болгарин?
— Русич.
— Неймовірно,— лагідно здивувався Агапіт і ще трохи відступив, шукаючи позад себе когось там. Поманив пальцем, випустив наперед себе високого, з розбіганими очицями, з ріденькою русявою борідкою.
— І в мене є русич. Міщило.
— Єдиноземець? — не підходячи ближче, баском спитав той.— Звідки ж?
— А не знаю,— знизав плечима Сивоок.
— Як то не знаєш? Скажімо, я з Києва. Кожна християнська душа має знати, звідки вона, де її рід.
— Не християнин я,— збрехав Сивоок, якому цей Міщило, хоч і справді, судячи з мови, був земляком, якось відразу набрид.
— Що ж, поганин?
— Може, й поганин.
— Як же втрапив до болгар? Чом з ними змішався?
— А не твоє то діло.
Міщило ображено замовк.
— Побесідували? — спитав Агапіт.— Це пречудово — така зустріч!
Він втішався своєю великодушністю, йому, видно, самому здавалося, що все на світі залежить від його доброї волі й побажань, що всі події відбуваються саме так, як того забажалося йому, великому майстрові Агапітові, і ось, наприклад, цього русобородого чоловіка врятував учора не хто інший, як він, Агапіт,
