Диво - Павло Архипович Загребельний
— Вороги,— нагадав Отава.
— Ну так. З огляду на військовий час. Але як учені…
— Ви есесівський офіцер,— знову нагадав Отава, якому давало втіху отак перебивати фашиста в найнесподіваніших місцях, дошкуляючи йому хоч цим.
— Згода! — майже весело вигукнув Шнурре.— З вашого дозволу я вип’ю ще келишок. Але, мабуть, не буду. Щоб між нами не було нерівності: один п’яний, другий тверезий. Хай кожен буде поставлений в однакові умови.
— Якщо це можна сказати про того, хто надягає зашморг, і про того, кому надягають зашморг,— знову втрутився Отава.
— Не треба занадто похмуро дивитися на речі, не треба. Коли я розшукував вас серед ув’язнених…
— Чомусь мені здається, що ви просто грали спектакль, бо чому шукали мене саме на Сирці, а не в Дарниці, скажімо, де концтабір набагато більший, отже, більше шансів, що я міг опинитися саме там?
— Інтуїція. Це була справді гра, в якій єдиною ставкою був порятунок професора Отави.
— Навіщо?
— Зараз дійдемо до суті справи, одну лиш мить, мій любий професоре. Терпіння, терпіння… Як часто людям не вистачає цієї дорогоцінної якості, через що стаються речі непоправні. Для прикладу ваш Хрещатик. Його висаджено в повітря…
— Вами ж самими…
— Не грає ролі — ми його висадили в повітря чи ваші. Але чому? Тільки тому, що комусь не вистачило терпцю розмінувати один чи два будинки, простішим здалося підірвати їх, а коли вже підірвав два чи три будинки, то хочеться пустити димом і ще сотню… Або Успенський собор… Я ще встиг помилуватися цим чудом… Здається, кінець одинадцятого століття, срібні царські врата, срібні гробниці, парчеві плащаниці з дарчими написами руських царів і українських гетьманів, старовинні євангелії в коштовних оправах, вівтар і жертовник, оздоблені різьбленнями масивними срібними дошками,— де ще можна таке бачити! Але ось приїздить поглянути на це слов’янське чудо наш союзник, вождь словацького народу Тіссо, і ваші партизани…
— Ви певні цього? — спитав Отава, який про Успенський собор не міг і слухати, ліпше б його самого тією вибухівкою пошматовано на стряпки.
— Чи я певен? Не знаю. Важко сказати, хто винен, чия вибухівка. Зрештою, все, що попадає в район військових дій, може бути знищене, але потрібно все ж таки якесь терпіння, необхідне хоча б для того, щоб максимально використати об’єкт, який підлягає неминучому знищенню…
— Може, у ваших планах Софія теж підлягає цьому.— Отава боявся повторити страшне слово, але Шнурре виручив його.
— Не треба говорити про знищення. Надто ж коли йдеться про Софію. Але ви вгадали, що мова зайде саме про неї. На ній збігаються наші з вами інтереси.
— Не бачу,— сказав Отава.
— Зараз поясню. Але перед тим мушу вам сказати з усією відвертістю, що все могли б зробити ми й без будь-чиєї допомоги. Вам не треба зайвий раз підтверджувати мою кваліфікацію, отож коли б я захотів і взявся сам, то… Але я подумав так: чому б не зробити доброго діла, чому б не допомогти своєму колезі професорові Отаві, чому б не надати йому змоги докласти й своїх зусиль?..
— Я не просив у вас нічого,— нагадав Отава.
— Точно. Ви не просили, професоре. Але уявіть собі: я прошу вас. Не наказую, не примушую, а саме прошу. І прошу, враховуючи ваші наукові зацікавлення,— ні більше ні менше. Ми з вами люди, що перебувають на тому самому розумовому рівні…
— Психологи стверджують,— насмішкувато зауважив Отава,— що між людьми, які перебувають на тому самому рівні, панують відштовхувальні тенденції…
— Можете переконатися, що психологи теж помиляються, бо я не тільки не відштовхуюся від вас, навпаки… Нас із вами єднає Софія, точніше, її фрески, може, єдині в світі фрески одинадцятого століття, прекрасно збережені…
— Що ви хочете з ними зробити?! — злякано вигукнув Отава, схоплюючись із крісла і мало не кидаючись на Шнурре.
— Заспокойтесь, мій любий професоре, вашим фрескам нічого не загрожує. Надто ж коли взяти до уваги, що майже всі вони сховані під шрамом пізніших записувань. Попередники ваші, на жаль, не відзначалися пієтетом до старовини. Свого часу знехтувано навіть вказівку самого російського імператора Миколи Першого, який, оглядаючи відкриті в Георгіївському приділі Софії древні фрески, сказав митрополиту Філаретові: «Фрески ці слід лишити в такому вигляді, як вони є, без поновлення». Але така вже художницька натура: будь-що, навіть попри найсуворішу заборону, виказати свої так звані здібності, лишити по собі слід, навіть коли то буде слід нездарний, варварський. Крізь століття бачу я протоієрея цього собору Тимофія Сухобруса, уявляю, як цей звичайний ключник собору, придивившись до того місця на малому склепінні, де відпав шматочок штукатурки, помітив зображення зірки, а нижче — лики янголів і серафимів і грецькі літери. Це був благородний чоловік! Він відразу збагнув, що став на шлях великого відкриття… Руський імператор теж виявився людиною високої культури…
Але що далі? Якийсь підрядчик наймає звичайних поденників, і ті залізними стругами зшкрібають із фресок штукатурку. Варвари!
— До речі, прізвище того підрядчика було Фохт,— сказав Отава, не виказуючи свого здивування з поінформованості, яку Шнурре виявив стосовно історії відкриття в Софії старовинних фресок.
— Прізвище не грає тут ролі, — відмахнувся Шнурре,— мене як ученого обурює тільки варварство цих людей, їхня дикість, коли хочете… Але ще більше обурюють мене так звані художники, які потім «підмальовували» фрески: якийсь богомаз Пошехонов, ієромонах Іринарх з Лаври, священник собору Іосиф Жовтонозький…
— Навіть їх можна виправдати,— знову заговорив Отава,— бо вони все ж таки по-своєму дбали про збереження творів мистецтва. Це не те, що висадити в повітря Успенський собор…
— Я вже сказав, що це — трагічно… Але Софія ціла, і ви повинні нам допомогти… Вірніше, ми вам допоможемо… Ви не питаєте, в чому саме? Я вас розумію… Ви не хочете питати, ви не хочете співробітничати з нами. Але зрозумійте, що тут наші інтереси збігаються.
— Ніколи! — Отава знову підскочив.— Чуєте, ніколи!
— Ви ще не чули моєї пропозиції.
— Однаково
