Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Увійти до Докторської палати треба було через маленький низький склепінчастий коридор. Коли ми тільки вступили під арку, гамір міста якимсь чарівним чином розтанув вдалині. Ми проминули кілька нудних двориків та вузьких проходів і підійшли до покритої скляним дахом контори Спенлоу і Джоркінса. У вестибюлі цього храму, до якого паломники могли входити без стуку, два чи три клерки переписували папери. Один з них, худорлявий чолов’яга в темній перуці, схожій на глевкий хліб, підвівся привітати мою бабусю і провести нас до кабінету містера Спенлоу.

— Містер Спенлоу в консисторії, мем, — сказав висохлий чоловік. — Сьогодні засідання суду, але це поблизу, я негайно відправлю когось запросити його сюди.

Поки шукали містера Спенлоу, нас залишили самих, і я скористався з нагоди оглянути нове місце. Меблі в кабінеті були старовинні і вкриті пилом; зелена байка на письмовому столі зблякла й вицвіла, і була така змарніла й бліда, наче старий злидень. На столі лежала безліч папок з паперами. Назви найрізноманітніших судів написані були на цих папках. Там були справи свідків, справи позовів, справи консисторські і справи заповітні, справи адміралтейські і справи депутатські. Я аж задумався — скільки ж тут судів, і скільки часу витрачу я, поки розберуся в них. Крім того, лежало там безліч рукописних зізнань, даних під присягою, у міцних оправах, зв'язаних величезними кипами — по цілій кипі на кожну справу; і кожна справа виглядала як повість у десять чи двадцять томів. Усе це здалося мені досить цінним і склало приємне уявлення про посаду проктора. Мої думки перервані були чиїмись поспішними кроками, і з сусідньої кімнати ввійшов містер Спенлоу в чорній мантії, отороченій білим хутром. Він швидко відчинив двері, на ходу знімаючи капелюха.

То був маленький світловолосий джентльмен у бездоганних черевиках і найжорсткішій з усіх білій краватці та комірі. Він був застебнутий на всі ґудзики, і, мабуть, чимало клопоту завдавали йому дбайливо завиті бакенбарди. Золотий ланцюжок його годинника був такий масивний, що я раптом уявив, ніби витягати його треба здоровенною золотою рукою, яка часто буває виставлена в ювелірних крамницях. Весь він був такий накрохмалений, що ледве спромігся зігнутись, а щоб переглядати папери на столі, мусив підстрибувати всім тілом зі стільця, мов балаганний Петрушка.

Бабуся відрекомендувала мене, і він прийняв мене якнайчемніше. Сівши, він заговорив:

— Отже, містере Копперфілд, ви збираєтеся долучитися до нашої професії? Я кілька днів тому випадково зауважив, коли мав приємність розмовляти з міс Тротвуд, — він знову, як Петрушка, вклонився всім тілом, — що тут є вільне місце. Міс Тротвуд була така ласкава зазначити, що вона має онука, за якого дуже піклується і якого хоче влаштувати на пристойну посаду. Оцього внука, очевидно, я маю тепер приємність... — Петрушка знову підскочив.

Я вклонився на знак згоди і відповів, що бабуся мені говорила про цю посаду, і що я нічого не маю проти. Мені навіть це до вподоби, і я негайно згодився на її пропозицію. Проте я не можу вирішити остаточно, аж поки не обізнаюся краще з цією справою. І хоч це майже порожня формальність, а все ж, на мою думку, треба дати мені змогу пересвідчитися, чи підходить мені ця спеціальність, і тільки тоді я зможу взяти на себе тверді зобов'язання.

— О, безперечно! — відгукнувся містер Спенлоу. — Наша фірма... ми зав­жди пропонуємо один випробувальний місяць. Я особисто був би щасливий запропонувати два місяці... три… невизначений період, нарешті... але в мене є компаньйон, містер Джоркiнс.

— А вступний внесок, сер, — зауважив я, — становить тисячу фунтів стерлінгів.

— А вступний внесок, в тому числі гербові збори, становить тисячу фунтів стерлінгів, — підтвердив містер Спенлоу. — Як я вже зазначив у розмові з міс Тротвуд, мене не спонукають жодні корисливі міркування; запевняю вас, небагато є людей менше корисливих, ніж я; але містер Джоркiнс має свій погляд на ці речі, а я мушу поважати погляд містера Джоркінса. Містер Джоркiнс вважає, що тисяча фунтів — занадто мало, коротко кажучи.

— Гадаю, сер, — сказав я, все ще бажаючи заощадити гроші моєї бабусі, — тут нема такого звичаю, щоб молодший клерк[16], якщо він виявиться особливо корисним і цілком опанує свою професію, — мимоволі я почервонів, бо слова ці звучали дещо самовпевнено, — гадаю, нема звичаю через деякий час надавати йому певну...

Містер Спенлоу з превеликим зусиллям витяг свою голову з тугого комірця рівно настільки, щоб мати змогу похитати нею, і відповів, перехопивши моє слово «платню»:

— Ні! Не можу сказати, які були б мої особисті міркування про це, містере Копперфілд, коли б я не був зв'язаний по руках і ногах. Містер Джоркінс — людина непохитна!

Мене зовсім налякав цей жахливий Джоркінс. Але згодом я пересвідчився, що це був лагідний чоловік флегматичного темпераменту, і обов'язок його полягав у тому, щоб триматися десь позаду і завжди відігравати роль найупертішого і найбезжальнішого з людей. Якщо клерк бажав підвищення своєї платні, містер Джоркінс не хотів і слухати такої пропозиції. Якщо клієнт затримував розплату за рахунком, містер Джоркiнс наполягав на негайній сплаті; і хоч які болючі могли бути (і зав­жди були) такі речі для почуттів містера Спенлоу, але містер Джоркiнс був невблаганний. Серце і руки доброго янгола Спенлоу були б зав­жди розкриті, якби не страшний демон Джоркiнс. Коли я став дорослий, то, здається, мав справу ще з кількома підприємствами, які працювали за принципом Спенлоу і Джоркінса.

Було ухвалено, що я почну свій випробувальний місяць, коли тільки захочу, і що бабусі моїй не треба ні лишатись у місті, ні повертатися після цього строку, бо всі статті угоди, предметом якої був я, можна було легко надіслати їй додому на підпис. Коли ми домовилися, містер Спенлоу запропонував повести мене до суду і ознайомити з цим місцем. Я нетерпляче чекав на це, і ми вийшли, залишивши мою бабусю саму; вона-бо, як сама казала, не мала довіри до таких місць і, здається, вважала всі суди якимись пороховими заводами, які можуть щохвилини вибухнути.

Містер Спенлоу повів мене через брукований двір, оточений похмурими цегляними будинками; на дверях тих будинків написані були імена різноманітних докторів — я зрозумів, що то були квартири вчених адвокатів, про яких розповідав мені Стірфорс. Ми звернули ліворуч, у велику похмуру кімнату, що здалася мені схожою на капличку. Верхня частина цієї кімнати була відокремлена від решти приміщення; і там, обабіч підковоподібного помосту, сиділи на зручних старомодних кріслах різні джентльмени у червоних мантіях і сивих перуках — що й були, як я зрозумів, вищезгаданими докторами. Блимаючи очима, за маленькою кафедрою всередині підкови сидів старий джентльмен, — якби я побачив його у пташарні, то не мав би сумніву, що то сова, — але то був, як пояснили мені, голова суду. Внизу, під помостом, за довгим зеленим столом сиділи різні інші джентльмени рангу містера Спенлоу, вбрані, як і він, у чорні мантії, оторочені білим хутром. Комірці їхні були жорсткі, а вигляд — пихатий; щоправда, в останньому я обвинуватив їх даремно, бо коли двом чи трьом з них довелося підвестись і відповідати на запитання головного божества, то