Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
— Авжеж, — сказав я. — Вона мене запитує, чи не сподобається мені стати проктором. Що ти думаєш про це?
— Не знаю, що й сказати, — байдуже відповів Стірфорс. — Це для тебе не гірше, ніж будь-яка інша професія, гадаю?
Я знову не міг стримати сміху, бо він так байдуже ставився до фахів і професій; я висловив своє здивування.
— А що це таке, проктор, Стірфорсе? — спитав я.
— Це щось таке, ніби церковний адвокат, — відповів Стірфорс. — У застарілих судах Докторської палати — старої і темної діри коло собору Святого Павла — править він за те, що прокурор — у цивільних судах. Природно було б скасувати їх ще років двісті тому. Я краще поясню, якщо спочатку розповім тобі, що таке Докторська палата. Це закуточок, де виробляють церковні закони і всякі фокуси зі старими страховидними парламентськими актами, про які три чверті світу не знає нічого, а одна чверть вважає їх викопаними з часів Едуардів[15]. Це місце має старовинну монополію на справи про заповіти і одруження та на диспути між власниками кораблів і човнів.
— Дурниці, Стірфорсе! — вигукнув я. — Невже ти хочеш сказати, що є якийсь зв'язок між навігаційними справами і церковними?
— Звичайно, я цього не кажу, мій любий хлопчику, — промовив він. — Кажу тільки, що їх розглядають і вирішують одні й ті самі люди в тій самій Докторській палаті. Завітай туди колись і побачиш, як вони блукають серед термінів навігаційного словника, розглядаючи справу про те, як «Нансі» наскочила на «Сару-Джен», або як містер Пеготті з ярмутськими рибалками врятував під час бурі «Нельсона» — індійський корабель, що зазнавав біди; а завітай туди наступного дня і побачиш, що вони розглядають усі «за» і «проти» в справі поганої поведінки якогось священика; і той, хто був суддею в навігаційній справі, буде адвокатом у справі священика, або навпаки. Вони — як ті актори: ось він суддя, ось він те, ось він інше; а там він грає ще якусь роль; зміна за зміною; але, в будь-якому разі, це дуже приємна й вигідна приватна театральна установа, що складається з дуже добірного товариства.
— Але адвокат і проктор не одне і те саме? — спитав я, трохи здивований. — Чи не так?
— Ні, — відповів Стірфорса, — адвокати — люди цивільні, що здобули докторський ступінь у коледжі, саме тому я й знаю дещо про це. Проктори наймають адвокатів. I ті, й ті дістають чималенькі гонорари, і всі вони разом — гарненька компанія шахраїв. А взагалі, Деві, я дуже рекомендував би тобі добре поставитися до Докторської палати. Можу тебе втішити, що вони вихваляються своєю знатністю.
Я зважив на звичку Стірфорса глузливо ставитися до всього; мене вабила похмурість і древність «старої і темної діри коло собору Святого Павла», мене вабила і пропозиція моєї бабусі. Щоправда, вона не нав'язувала мені заздалегідь ніякого рішення і не завагалася повідомити, що їй це спало на думку нещодавно, коли вона відвідала свого проктора в Докторській палаті, щоб скласти заповіт на мою користь.
— Це схвальний вчинок твоєї бабусі, що б там не було, — сказав Стірфорс, коли я розповів про останню обставину. — Такі вчинки заслуговують всілякого заохочення. Маргаритко, раджу тобі добре поставитися до Докторської палати.
Та я вже й сам вирішив зробити це. Далі розповів я Стірфорсові, що бабуся моя чекає на мене в місті, як я довідався з її листа; вона на тиждень винайняла помешкання у приватному готелі, де були кам'яні сходи і зручні двері на дах; бабуся бо моя була твердо певна, що кожен будинок у Лондоні може першої-ліпшої ночі згоріти.
Решта нашої подорожі була дуже приємною. Раз у раз поверталися ми в розмові до Докторської палати, малювали собі ті дні, коли я стану там проктором; Стірфорс дуже гумористичними фарбами змальовував цю мою майбутню професію, і ми обидва чимало веселилися. Коли ми дісталися до кінця нашої подорожі, він поїхав додому, обіцяючи завітати до мене не пізніше, як через день; а я попрямував до готелю, де знайшов свою бабусю, що очікувала на вечерю.
Якби я здійснив навколосвітню подорож, то й тоді навряд чи б ми більше раділи нашій зустрічі. Бабуся схлипнула, обіймаючи мене, і потім, намагаючись розсміятися, сказала, що коли б моя бідолашна матуся була жива, то, безсумнівно, ця дурненька голівонька проливала б сльози.
— Отже, ви залишили містера Діка вдома, бабусю? — сказав я. — Шкода. А, Дженет, як життя?
Дженет зробила реверанс і висловила сподівання, що я почуваюся добре. Тут я помітив, як раптом витяглось обличчя моєї бабці.
— Я теж шкодую, що залишила його там, — промовила бабуся, потираючи ніс. — Душа моя неспокійна, Троте, відколи я опинилася тут.
Не встиг я запитати, як вона сама пояснила мені, чому це так.
— Я певна, — сказала бабуся з меланхолічною твердістю, спираючись рукою на стіл, — що в Діка не такий характер, аби проганяти ослів. Немає сумніву, що йому бракує потрібної твердості. Слід було б мені замість нього залишити вдома Дженет, тоді, мабуть, душа моя була б спокійніша. І я знаю, — на цих словах бабуся зробила наголос, — що сьогодні, о четвертій годині вдень, через мою землю пройшов осел. Мороз пройняв мене з голови до ніг, і я знаю, що там був осел.
Я намагався якось утішити її, але вона відкидала всі мої міркування.
— То був осел, — сказала моя бабуся, — той самий кошлатий осел, на якому колись приїхала та вбивча подоба жінки! — тільки так бабуся завжди називала міс Мердстон. — І з усіх ослів у Дуврі цей — найнахабніший! — заявила моя бабця, вдаряючи кулаком об стіл.
Дженет насмілилася зауважити, що міс Тротвуд, мабуть, даремно турбується, бо начебто той самий осел зараз зайнятий — возить пісок і гравій — і тому не може забігти на нашу землю. Але бабуся і слухати цього це хотіла.
Вечерю принесли добру і гарячу, хоч кімнати моєї бабусі були на горішньому поверсі, — не знаю, чи тому, що вона хотіла за свої гроші користуватися більшим числом кам’яних східців, чи то просто бажала бути ближче до дверей на дах, — і складалася вона зі смаженого курчати, біфштекса та деякої городини; всім стравам я віддав належне, бо приготовані вони були чудово. Але бабуся моя мала власну думку про лондонські харчі і тому їла дуже мало.
— Думаю, що це нещасне курча вилупилось і зросло в підвалі, — сказала бабуся, — і ніколи не дихало іншим повітрям, ніж як у стайні. Припускаю, що біфштекс може бути з яловичини, але щось не дуже цьому вірю. На мою думку, нема в цьому місті нічого справжнього, крім бруду.
— А чи не думаєте ви, що курча могли б привезти сюди з села, бабусю? — наважився я натякнути.
— Безперечно, ні! — відказала бабуся. — Хіба ж лондонському торговцеві захочеться продавати якусь справжню річ?
Я не наважився заперечувати цю думку, але повечеряв непогано, що вона відзначила з чималим задоволенням. Коли забрали посуд зі столу, Дженет допомогла їй зачесатися, одягти нічний чепець, що був цього разу кращого фасону, ніж зазвичай («на випадок пожежі» — як поясняла бабуся), та
