Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Ні? — спитав Стірфорс.

— Ані тіні гарненької жінки, — відповіла міс Маучер.

— Ми б, мабуть, могли показати їй не тільки тінь, Деві, — сказав Стірфорс, поглядаючи на мене. — Що скажеш, Маргаритко?

— Так, звичайно! — підтримав я.

— Ага? — скрикнула куца істота, гостро зиркнувши на мене, а потім обернувшись до Стірфорса. — Гм?

Перший вигук звучав як запитання до нас обох, а другий — як запитання до Стірфорса особисто. Вона не дістала відповіді на жодне з цих запитань і заходилася далі терти, схиливши голову набік і закотивши око під лоба, ніби шукала відповіді в повітрі і була певна, що вони ось-ось з'являться.

— Вашу сестру, містере Копперфілд? — скрикнула вона після паузи, все ще в тій самій позі. — Так, так?

— Та ні, — сказав Стірфорс, перш ніж я встиг відповісти, — нічого подібного. Навпаки, містер Копперфілд був колись, якщо я не помиляюся, палко закоханий в неї.

— А тепер уже ні? — спитала міс Маучер. — Хіба він вітрогон? Ох, сором! Хіба він збирає мед з кожної квітки та щогодини змінює свої симпатії, аж доки Поллі не вгамує його жагу?.. Її звуть Поллі?

На якусь хвилину я зовсім розгубився від швидкості цього запитання та її допитливого погляду.

— Ні, міс Маучер, — відповів я, — її звуть Ем’лі.

— Ага? — скрикнула вона так само, як і вперше. — Гм? Яка ж я торохтійка! Правда ж, містере Копперфілд, я дуже легковажна?

Її тон і вигляд були мені неприємні, коли говорилося про такі речі. Тому я похмуро сказав:

— Вона така ж доброчесна, як і гарна. Вона заручилася з найчеснішим і найвірнішим чоловіком серед людей її стану. Я поважаю її за розсудливість так само, як захоплююсь її красою.

— Добре сказано! — скрикнув Стірфорс. — Слухайте, слухайте, слухайте! А тепер я задовольню цікавість цієї маленької Фатіми, моя люба Маргаритко, щоб вона більше не мучилася здогадками. Міс Маучер, Ем’лі служить тепер ученицею в Омера і Джорема — галантерейників і тутешніх багатіїв. Пам'ятаєте? «Омер і Джорем». Заручилася вона зі своїм кузеном; ім'я — Гем; прізвище — Пеготті; професія — корабельний майстер; мешкає також у цьому місті. Живе вона у родича; ім'я — невідоме; прізвище — Пеготті; професія — моряк; мешкає також у цьому місті. Вона — найкраща і наймиліша чарівниця в світі. Я захоплююсь нею, як і мій друг, надзвичайно. Якби я тільки не хотів образити її нареченого, а це не сподобалося б моєму другові, то додав би, що, на мою думку, він їй не пара; я певний, що вона могла б улаштуватися краще; присягаюся, вона народилася, щоб бути леді.

Міс Маучер пильно прислухалася до цих дуже повільно й виразно сказаних слів; карлиця схилила голову набік, звела око вгору, ніби все ще шукаючи відповіді на стелі. Коли він закінчив, вона знову миттю заторохтіла:

— О! I це все правда? — вигукнула вона, підстригаючи йому бакенбарди маленькими ножицями, виблискуючи ними навколо його голови. — Дуже добре, дуже добре! Довгеньке оповідання. Слід було б йому закінчитися так: «І жили вони щасливо до кінця своїх днів»; а що, неправда? Ах! Як це грають у відповіді на виліт? «Я люблю мою милу на Е, бо вона приваблива; я ненавиджу її, бо вона заручена. Я показав їй коштовні речі і запропонував їй втечу; звуть її Ем’лі, живе вона на заході». Ха! Ха! Ха! Містере Копперфілд, ну скажіть, чи я не легковажна?

Та не чекаючи на відповідь, вона лише хитро глянула на мене і, не переводячи духу, торохтіла далі:

— Ну, от! Якщо будь-коли якийсь гульвіса був досконало причесаний і прикрашений, то це ви, Стірфорсе. Якщо я чиюсь голову в цьому світі розумію, то саме вашу. Чуєте, що я вам кажу, любчику мій? Я розумію вашу голову, — зазирнула вона йому в обличчя. — А тепер забирайтеся геть, Джеммі (як то кажуть у нас, при дворі), а якщо містер Копперфілд сяде на ваше місце, то я попрацюю і над ним.

— Що скажеш, Маргаритко? — спитав Стірфорс, сміючись і встаючи зі стільця. — Хочеш причепуритися?

— Дякую, міс Маучер, не сьогодні.

— Не кажіть «ні», — мовила маленька жінка з виразом знавця, — збільшити вам трошки брови?

— Дякую, — відповів я, — іншим разом.

— Їх треба подовжити на чверть дюйма, — вела далі міс Маучер. — Ми можемо зробити це за два тижні.

— Ні, дякую. Не тепер.

— Тільки один сеанс, — наполягала вона. — Ні? Тоді зійдіть на ешафот, і ми вам зробимо пару бакенбардів. Та ну ж бо!

Відмовляючись, я не міг не почервоніти, бо відчув, що вона натрапила на моє слабке місце. Але міс Маучер, побачивши, що я не маю зараз охоти прикрашати себе за допомогою її мистецтва, і що я не піддамся чарам пляшечки, яку вона для зміцнення своїх доводів тримала перед моїми очима, заявила, що спробує взятися за мене через кілька днів, і попросила допомогти їй злізти з її п'єдесталу. З моєю допомогою вона швидко скочила додолу і почала зав'язувати стрічки капелюшка на своєму подвійному підборідді.

— Який гонорар? — спитав Стірфорс.

— П'ять шилінгів, — відказала міс Маучер. — Це дешевше за гриби, моє курча. Ну, чи не легковажна я, містере Копперфілд?

Я чемно відповів:

— Зовсім ні.

Але вважав навпаки, коли вона підкинула монети вгору, як вуличний продавець, впіймала і, сховавши в кишеню, дзвінко задзеленчала ними.

— Ось моя каса! — зазначила міс Маучер, складаючи в торбинку різноманітну колекцію своїх маленьких інструментів. — Чи весь мій мотлох я зібрала? Здається, весь. Не хочу я скидатися на довготелесого Неда Бідвуда, коли його повели до церкви, «щоб одружити з ким-небудь», як він каже, а наречену забули за дверима. Ха! Ха! Ха! Негідник він, цей Нед, але кумедний чоловік! Тепер я знаю, що зараз розіб'ю ваші серця, але все ж таки мушу покинути вас. Закличте всю свою мужність і спробуйте це якось пережити. Бувайте здорові, містере Копперфілд. Бережіть себе, норфольський лукавцю! Ой, яка ж я, справді, торохтійка! Це ви самі винні, каналії. Та дарую вам. «Боб свар!»[14] — як сказав один англієць замість «Бон суар», коли почав вивчати французьку мову і вирішив, що вона точнісінько така, як англійська. «Боб свар», каченята мої!

Повісивши торбинку на руку, під своє торохтіння пошкутильгала вона до дверей і там зупинилася, запитуючи, чи не слід їй залишити нам на пам'ять свій локон. «Ну, чи не легковажна я?» — додала вона до цієї пропозиції і, притуливши пальця до носа, зникла.

Стірфорс так розреготався, що я й сам не міг утриматися від сміху; хоч я й певен, що теж розреготався б у будь-якому випадку. Пересміявшись, Стірфорс пояснив мені, що міс Маучер мала дуже широкі зв'язки в суспільстві і вміла стати в пригоді безлічі людей безліччю способами. Дехто сміявся з її дивакуватості, але вона мала напрочуд гострий дар спостереження, і ніс у неї був довший, ніж руки. Слова її «ось я тут, ось я там, ось мене нема» мали досить підстав; вона