Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

— Мабуть, вона вийшла з тіні від тієї стіни, — припустив я, ми бо підійшли до якогось муру.

— Вона зникла! — відказав він, обертаючись через плече. — I хай зникне з нею все зле. А тепер — обідати!

Але він раз у раз озирався через плече на далеке море. Нам лишалось іти недовго, але він устиг ще кілька разів коротко повернутися до цієї теми; тільки затишно і весело сидячи за столом при світлі каміна і свічок, він немов забув про це дивне явище.

Літтімер був уже там і справляв на мене таке саме враження, як і завжди. Я висловив сподівання, що місіс Стірфорс і міс Дартль почуваються добре; він відповів шанобливо і, звичайно, респектабельно, що вони почуваються досить непогано, подякував мені і передав поклон від них. Ось і все; а проте мені здалося, ніби він виразно заявив мені: «Ви дуже юні, сер, ви надзвичайно юні».

Ми вже майже закінчили обідати, коли він вийшов на два кроки з кутка, з якого спостерігав нас, або, скоріше, мене, до столу і звернувся до свого хазяїна:

— Прошу пробачення, сер. Міс Маучер у цьому місті.

— Хто? — дуже здивовано вигукнув Стірфорс.

— Міс Маучер, сер.

— Отакої! Які це в неї тут справи? — спитав Стірфорс.

— Здається, це її батьківщина, сер. Вона сказала мені, що з одним зі своїх професіональних візитів вона щороку їздить сюди, сер. Я зустрів її на вулиці сьогодні вдень, і вона спитала, чи може мати честь одвідати вас по обіді, сер.

— Чи ти знаєш цю велетку, Маргаритко? — запитав Стірфорс.

Я мусив зізнатися, — хоч і соромився цього перед Літтімером, — що ми з міс Маучер зовсім не знайомі.

— Тоді тобі обов'язково треба познайомитися з нею, — сказав Стірфорс, — бо вона — одне з семи чудес світу. Щойно міс Маучер прийде, ведіть її сюди, Літтімере.

Мене дуже зацікавила ця леді, особливо тому, що Стірфорс, сміючись, рішуче відмовився відповідати на будь-які мої запитання про неї. Отже, я нетерпляче чекав. Нарешті через півгодини після того, як забрали посуд зі столу і ми сиділи за графином вина перед каміном, двері відчинились, і Літтімер, зі своїм звичайним непорушним спокоєм, оголосив:

— Міс Маучер!

Я подивився в коридор і нічого не побачив. Я все ще дивився в коридор, гадаючи, що міс Маучер забарилася там, коли, на моє невимовне здивування, з-за канапи, яка стояла між дверима і мною, викотилася пишно вбрана карлиця років сорока чи сорока п'яти, з дуже великою головою, парою шахрайських сірих очей і такими неймовірно короткими руками, що, намагаючись грайливо прикласти пальця до кирпатого носа, вона мусила схилити голову назустріч своїй руці. Подвійне її підборіддя було таке гладке, що в ньому потопали стрічки капелюшка. Шиї в неї не було, талії в неї не було, ніг у неї не було — принаймні про них не варто було говорити; і хоч була вона жінкою звичайних розмірів аж до того місця, де мала б у неї бути талія, і хоч посувалась, як усі людські істоти, на парі ніг, та була вона така куца, що стілець був для неї, як стіл для звичайної людини. Ця пишно і незграбно вбрана леді притулила носа до вказівного пальця з тими труднощами, які я вже змалював, схилила голову набік, примружила око і дуже хитро подивилася на нас; пофліртувавши очима зі Стірфорсом, вона вибухнула цілим потоком слів.

— Що? Квіточко моя! — солоденько почала вона, жартівливо киваючи йому своєю великою головою. — Та невже ви тут? Ах ви, поганий хлопчисько, і не сором вам! Чим ви тут займаєтеся, так далеко від дому? Каверзуєте, клянусь! Ви — хитрун, Стірфорсе, та й я не проста, еге ж? Ха-ха-ха. Ви поставили б сто фунтів проти п'яти, що не зустрінете мене тут. А як же! Господи, та мене всюди повно, клянусь! Ось я тут, ось я там, ось мене нема — як монета фокусника в дамській хустинці. До речі, про носові хустинки — і про дам — яка ж ви втіха для вашої любої матінки, хлопче мій милий.

Міс Маучер розв'язала стрічки свого капелюшка та сіла, захекавшись, на ослінчик перед каміном — обідній стіл правив їй за альтанку, бо вона розташувалася саме під ним.

— Ох, зіроньки мої ясні, — вела вона далі, ляскаючи руками по своїх маленьких колінах і проникливо глянувши на мене. — Є в мене певна звичка, справді, Стірфорсе. Як зійду по сходах, то кожен подих мій стає мені важким, мов цеберко води. А побачили б ви, як визираю я з вікна горішнього поверху, то подумали б, що я гарненька жінка, правда ж?

— Я подумав би це, де б не побачив вас, — сказав Стірфорс.

— Годі, клятий хлопче, годі! — скрикнула куца істота, погрожуючи йому хустинкою, якою вона витирала собі обличчя. — Соромтесь! Але даю вам слово честі, на тому тижні я була в леді Мізерс, — ото жінка! Вона не старіє! — і Мізерс сам увійшов до кімнати, де я чекала на неї, — ото чоловік! Він теж не старіє! Так само, як і його перука, хоч він і носить її незмінно десять років — так він почав мені робити такі компліменти... я вже думала, чи не доведеться мені смикнути дзвоник. Ха-ха-ха! Він — мила душа, але безпринципна.

— Що ви робили для леді Мізерс? — спитав Стірфорс.

— То вже будуть плітки, моє невинне дитятко, — відповіла вона, знову б'ючи себе пальцем по носу, кривляючись і блимаючи очима, мов хитрюще бісенятко. — Це не ваше діло. Ви хотіли б знати, чи не лікую я її від облисіння, чи фарбую її волосся, чи виправляю її фігуру, чи підводжу їй брови... хотіли б знати? I знатимете, серденько моє — якщо я вам скажу. Знаєте, як звали мого прапрадіда?

— Ні, — сказав Стірфорс.

— Звали його «Та невже», лялечко моя! — сповістила міс Маучер. — I походить він з прадавнього роду «Та невже», що від них успадкувала я всі маєтки «Чи справді».

Ніщо не могло зрівнятися з підморгуванням міс Маучер, хіба що тільки її самовладання. Прислухаючись до того, що казали їй, або чекаючи відповіді на свої слова, вона по-сорочому схиляла голову набік і мружила одне око. Одним словом, я зовсім розгубився від здивування і вп'явся в неї очима, забувши, боюся, всі правила ввічливості.

Тим часом вона присунула до себе стілець із торбинкою і метушливо почала витягати з неї всякі пляшечки, губки, гребінці, щіточки, клаптики фланелі, щипчики та інші інструменти; все це вона поклала купою на стільці. Раптом вона припинила свою роботу і спитала Стірфорса, дуже збентеживши цим мене:

— Як звуть вашого друга?

— Містер Копперфілд, — відповів Стірфорс, — він хоче познайомитися з вами.

— Гаразд, він познайомиться. Я з його вигляду зрозуміла, що йому цього хочеться! — сказала міс Маучер, шкутильгаючи до мене з торбинкою в руці і сміючись мені в обличчя. — Обличчя, мов персик! — вона стала навшпиньки, хоч я сидів, щоб ущипнути мою щоку.

— Просто спокусливо! Я дуже