Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Проте я легко забув ці маленькі неприємності, коли забрали посуд і поставили на стіл десерт; на цей час моторний хлопець втратив навіть дар мови. Давши йому наказ піти відпочити в товаристві місіс Креп і забрати з собою «дівчисько», я віддався радощам життя.

Я відчув себе щасливим і веселим; всякі напівзабуті речі, про які слід було негайно поговорити, юрбою рушили в мій мозок, і я почав невимушено базікати. Я щиро сміявся зі своїх жартів, і з чужих теж; просив Стірфорса не шкодувати вина; вирішив поїхати до Оксфорда; оголосив, що я влаштовуватиму такі товариські обіди щотижня, і так необережно нюхнув з табакерки Грейнджера, що мусив піти в буфетну і чхав там цілих десять хвилин.

Раз за разом випивав я більше вина, зіскакуючи з місця, щоб відкрити нову пляшку, коли попередня була ще повна. Я запропонував тост за здоров'я Стірфорса. Я заявив, що він — мій наймиліший друг, опікун мого дитинства, товариш моєї юності. Я сказав, що маю величезну втіху проголосити тост за його здоров'я. Я сказав, що навряд чи будь-коли зможу відплатити йому за його доброзичливість і що навряд чи зможу я висловити належним чином любов свою до нього.

Закінчив я так:

— За Стірфорса! Благослови його боже! Ура!

Тричі по три рази гукнули ми «ура», і ще раз, і ще — на завершення.

Я розбив бокал, просуваючись навколо столу, щоб потиснути руку Стірфорсові, і сказав у двох словах:

— Стірфорсе, тикерівназорямогожиття!

Далі я раптом почув, що хтось давно вже співає. То співав Маркгем: «Коли серце чоловіка оповила туга». Проспівавши, він запропонував тост «За жінку!». Я мав заперечення і не міг погодитися з цим. Я заявив, що такий тост буде неввічливим, що ніколи не дозволю я проголошувати тост у моєму домі інакше, як «За дам!». Я палко зчепився з ним, переважно тому, що Стірфорс і Грейнджер сміялися з мене або з нього, або з нас обох. Він сказав, що не можна наказувати чоловікові. Я сказав, що можна чоловікові наказувати. Він сказав, що не можна ображати чоловіка. Я відповів, що в цьому він має рацію — цього ніколи не буде під моїм дахом, де Лари священні[17] та панують закони гостинності. Він сказав, що для гідності чоловіка цілком пристойно визнати, що я — диявольськи добрий хлопець. Я негайно запропонував тост за його здоров'я.

Хтось курив. Ми всі курили. Я теж курив, намагаючись не здригатися. Стірфорс виголосив на мою честь промову, яка зворушила мене майже до сліз. Я відповів подякою і висловив сподівання, що це товариство обідатиме зі мною і завтра, і післязавтра... щодня о п'ятій годині, щоб ми могли дружньо розмовляти цілий вечір. Я відчув потребу запропонувати тост за певну особу. Я випив за мою бабусю. За міс Бетсі Тротвуд, найкращу з жінок!

Хтось висовувався з вікна моєї спальні, охолоджуючи лоб на кам'яному карнизі і підставляючи обличчя під вітер. То був я. Я звертався до себе самого:

— Копперфілде! Навіщо ти курив? Тобі слід було знати, що цього робити не треба!

Потім хтось непевно спостерігав свої риси в дзеркалі. То був теж я. Обличчя моє було в дзеркалі дуже бліде, очі блукали; а волосся — тільки волосся, ніщо інше — здавалося п’яним.

Хтось сказав мені:

— Ходімо до театру, Копперфілде!

I ось уже переді мною не спальня, а знову стіл напідпитку, вкритий танцюючими бокалами; лампа; Грейнджер праворуч від мене, Маркгем ліворуч, а Стірфорс напроти; всі сиділи в якомусь тумані, на великій віддалі. Театр? Авжеж! Найслушніше діло! Рушаймо! Але вони мусять пробачити мені, якщо я попрошу всіх вийти раніше і загашу лампу — щоб не сталося пожежі.

Через якісь пертурбації в темряві двері зникли. Я намагався знайти їх серед віконних завіс, коли Стірфорс, сміючись, взяв мене під руку і вийшов звідти. Ми пішли сходами вниз, один за одним. З середньої площадки хтось упав і покотився вниз. Хтось інший сказав, що то — Копперфілд. Мене розгнівала ця брехлива заява, але усвідомивши, що я лежу горілиць у коридорі, я почав думати, що певні підстави для такого твердження таки були.

Дуже туманна ніч, величезні кільця навколо ліхтарів на вулицях. Були невиразні балачки, що ніч ніби вогка. Та мені вона здавалася морозною. Стірфорс почистив мене під ліхтарем і насунув мені на голову капелюха, що його хтось незвичайним способом витяг звідкись, бо раніше його на мені не було. Потім Стірфорс спитав:

— Як почуваєшся, Копперфілде, добре чи ні?

Я відповів:

— Якеможж… крр…ще!

Якийсь чоловік, що сидів у голубнику, висунув голову в туман і взяв гроші від когось, запитуючи, чи я теж один із тих джентльменів, за яких платять. У невеличкому проблиску свідомості я помітив, що він трохи ніби вагався, чи слід брати за мене гроші. Невдовзі після цього ми опинилися дуже високо, в дуже теплому театрі; дивилися ми углиб величезного казана, з якого, здавалося мені, йшов пар; той казан був повен невиразних людських облич. Була там також велика сцена, дуже чиста й охайна після вулиць; і люди на сцені говорили одне одному щось не дуже розбірливе. Було там забагато блискучого світла, музики і дам у ложах, і ще хтозна чого. Мені здавалося, що вся будівля вчиться плавати, і ніяк не щастило мені змусити театр стати на місце.

Хтось висловив думку, що слід піти вниз, до урочистих лож, де сидять дами. Перед очима моїми промайнув якийсь джентльмен, що сидів з біноклем у руці на канапі, а поруч з ним відбилась у дзеркалі моя постать у повний зріст. Потім мене запхали в одну з цих лож. Я щось казав, коли сідав, люди навколо мене засичали комусь: «Тихо!», гнівно глянули на мене, і — не може бути! — я побачив Агнес, що сиділа на стільці переді мною в тій самій ложі, поруч з невідомими мені дамою і джентльменом. Я й тепер — мабуть, краще, ніж тоді, — бачу її обличчя, той незабутній погляд сорому і здивування, спрямований на мене.

— Агг...несс... — пробурмотів я. — Божжемій, Аггнес...

— Тсс! Благаю вас! — чомусь відповіла вона. — Ви заважаєте людям. Дивіться на сцену.

За її вказівками я спробував зосередити свою увагу на сцені і почути щось з того, що відбувалося там, але даремно. Раз у раз поглядав я на неї і помітив, що вона зіщулилась у кутку, приклавши одягнену в рукавичку руку до лоба.

— Агг-нес, — сказав я. — Боюсявамзле.

— Так, так! Не зважайте на мене, Тротвуде, — відказала вона. — Слухайте! Чи скоро ви підете звідси?

— Чискорояпідузвідси? — перепитав я.

— Так!

У мене був дурний намір відповісти, що я збираюся чекати і проводжати її під руку по сходах. Очевидно, я це якось висловив, бо ще хвилинку вона пильно дивилася на мене, а тоді, неначе щось зрозумівши, стиха відповіла:

— Я знаю, що ви зробите так, як я попрошу вас, і я прошу цілком серйозно. Йдіть негайно, заради мене, і попросіть ваших друзів відвести вас додому.

Присутність її вже так заспокійливо вплинула на мене, що хоч я й гнівався на неї, але засоромився і з коротким «дорроч» (що, на мою думку, мало означати «доброї ночі») підвівся і вийшов. Мої супутники пішли слідом за мною, і просто