Твори в п'яти томах. Том 1 - Роберт Льюїс Стівенсон

війну. Вдачею я не злий чоловік, і мене в цій справі підштовхувала радше допитливість, аніж обурення. Та оскільки війну я таки оголосив, то треба було вжити й відповідних підготовчих заходів: я дістав револьвера, розрядив, старанно почистив і зарядив знову. Далі я залагодив з конем. Він же міг відв'язатись або ненароком заіржати й цим виказати мою стоянку в надморському лісі. Я вирішив позбутись його сусідства й задовго до світанку одвів його через обмілини до рибальського селища.

Розділ III

ПРО ТЕ, ЯК Я ПОЗНАЙОМИВСЯ ЗІ СВОЄЮ МАЙБУТНЬОЮ ДРУЖИНОЮ

Два дні я нипав навколо будинку, ховаючись за дюнами. Для цього я виробив необхідну тактику. Невисокі піщані горби й неглибокі западини, переплітаючись одні з одними, утворювали цілу мережу, в якій я крився, захоплено віддаючись цьому своєму, можливо, не дуже й шляхетному стеженню. Однак ці переваги мало що мені дали: я майже нічого не вивідав про Нортмора та його гостей.

Свіжі харчі їм приносила присмерком та сама стара доморядниця з особняка. Нортмор і молода леді, інколи разом, а здебільшого поодинці, прогулювалися годину-дві на березі вподовж пасма сипких пісків. Ясна річ, що це місце для променад вибрали з міркувань безпеки, бо сюди підступитися можна було тільки з боку моря. Але мені це було на руку: адже якраз до цієї ділянки прилягала найвища й найхвилястіша дюна, і звідси, залігши в одній із западин, я любісінько міг спостерігати за прогулянками Нортмора й молодої леді.

Високий незнайомець неначе зник десь. Він не тільки на порозі не показувався, але й з вікна ніколи не виглядав, принаймні я ні разу не завважив його із своїх засідок. Річ у тім, що вдень близько підповзати до будинку я остерігався, оскільки виярки між багатьма дюнами видно було з вікон другого поверху, а ввечері, коли я наважувався підходити ближче, вікна внизу були щільно зачинені віконницями, немов перед облогою. Іноді мені здавалося, що цей високий чоловік занедужав, — я ж бачив, як натужно він ступав, а іноді я гадав, що він взагалі вибрався звідси, і Нортмор та молода леді лишилися вдвох у будинку. Ця остання гадка, однак, уже тоді викликала невдоволення в мене.

Навіть якщо ці двоє були подружжям, я мав достатньо підстав сумніватись в їхній обопільній злагоді. Хоч я не чув ні слова з їхніх розмов, і рідко бачив вирази їхніх облич, усе-таки відчувалась у них певна відстороненість або й холодність, що виключало якусь близькість і тим паче приязнь. Дівчина, коли прогулювалася з Нортмором, ішла швидше, ніж звичайно, а я давно помітив, що коли хлопець і дівчина симпатизують одне одному, вони навпаки — сповільняють ходу на прогулянці. Ще й більше того: молода леді щоразу ступала на два-три кроки попереду Нортмора і тягла за собою по піску парасольку, наче відгороджуючись цим від супутника. Нортмор раз по раз намагався підступити ближче, але що дівчина вперто бокувала від нього, то вони так і йшли весь час по діагоналі одне від одного, а коли вже поставала небезпека зійти їм на лінію прибою, супутниця Нортмора вправно завертала назад, полишаючи його між собою і морем. Я схвально спостерігав ці маневри гості, і тільки втішено осміхався в душі на кожен її успіх.

Вранці третього дня вона якийсь час прогулювалася сама, і я стривожено завважив, що на очах у неї кілька разів проступали сльози. Ви, мабуть, уже здогадуєтесь, що в серці у мене заронилася більша зацікавленість дівчиною, ніж я це усвідомлював. Рухалася вона невимушено й плавно, голову тримала з природною грацією, кожен крок її був такий, що тільки милуватись ним, і взагалі в моїх очах усе, пов'язане з нею, було оповите ніжністю і неповторністю.

День був погожий, тихий і сонячний, море спокійне, а легкий вітерець від берега приємно збуджував і бадьорив, тож на відміну від попередніх днів дівчина й удруге вийшла на прогулянку, цим разом у супроводі Нортмора, і ледь вони пройшли декілька кроків, як він проти волі супутниці взяв її за руку. Вона спробувала випручатись і скрикнула щось — майже зойкнула. Я схопився на ноги, забувши ту мить своє двозначне становище, — але ступивши крок, побачив, що Нортмор скинув капелюха й низько схилився перед дівчиною, немов прохаючи вибачення. Я поспішив знову сховатися в засідці. Вони двоє обмінялися кількома словами, після чого Нортмор ще раз уклонився й пішов назад до будинку. Проходив він неподалік мене, і я бачив, що лице в нього розчервоніле й похмуре, і що тростиною своєю він люто лупить по траві. Не без утіхи я розпізнав і сліди власних зусиль на його виду: чималу подряпину під правим оком та великий синець навколо всього ока.

Деякий час дівчина стояла там, де її залишив Нортмор, і дивилася повз острівець у далечінь над яскравим морем. Тоді враз, як людина, що, відкинувши гнітючі думки, проймається рішучістю боротись, твердо й упевнено рушила вперед. її теж неабияк збентежило те, що сталося. Вона забула, де опинилася. Я побачив, що вона простує прямісінько на край ворухких пісків, куди страшно навіть ногою ступити. Ще два-три кроки, і життя її було б у серйозній небезпеці! Я не витримав і блискавично з'їхав з крутої в цьому місці дюни й кинувся їй навперейми, гукаючи зупинитись.

Вона таки зупинилась і оглянулася. Ані проблиску страху не було в її поведінці, коли вона підходила до мене з поставою королеви. Я був босоніж, одягнений, як простий матрос, коли не вважати на єгипетський шарф, що правив мені за пояс; спершу я їй, мабуть, видався рибалкою із сусіднього селища, який вийшов збирати принаду для риби. Вона ж сама, коли я побачив її зблизька, лице в лице, з цим пильним і владним поглядом, справила на мене таке захопливе й разюче враження, що я подумав: ця дівчина куди гарніша, ніж мені здавалося! Та й не міг я думати інакше про ту, яка, виявляючи таку мужність, не втратила при тому чарів і принад дівочості. І справді бо: моя дружина все своє незрівнянне життя зберігала старомодну виваженість манер, цю виняткову для жінки рису, завдяки якій ще дужче захоплюєшся її милою невимушеністю.

— У чому річ? — запитала вона.

— Ви йшли просто на Ґреденську драговину! — пояснив я.

— Але ви не з цих країв, — зауважила вона. — Вимова у вас освіченої людини.

— Сподіваюся, що я маю підстави належати саме до цього прошарку, — сказав я, — навіть коли й ходжу в такій одежі.

Але вона