Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін

Звучить музика — траурна, вона раптово змінюється бадьорою, потім чітко чути мелодію "Марсельєзи", за нею — "Інтернаціоналу". Вони поступово переходить у мелодії революційних маршів, жартівливих пісень, запальних танців... І знову — похоронна музика...

Нараз усе стихає. Повне затемнення. Хвилина могильної тиші. Поступово навкруги все освітлюється. Як вихор, з'являється Диявол. Він співає, пританцьовуючи:

Входить Григор'єв. Він такий же, яким пам'ятають його земляни: молодий, кремезний, середнього зросту, весь у пасках-портупеях, озброєний двома револьверами системи "парабелум", на лівому боці — шабля.

ДИЯВОЛ(побачив Григор'єва, перестав співати). А-а, його величність пан отаман Херсонщини й всія Тавріди Григор'єв! Радий бачити такого не шанованого на Україні пана...

ГРИГОР'ЄВ. Це з твоєї диявольської ласки мої сучасники й нащадки на Україні мене забули й не шанують, звинувачують у зрадництві. А кого я зрадив? Не свій же народ я покинув у важку для нього годину, а навпаки, у найскрутніший для мого народу час я прийшов до нього, як вірний син, щоб захистити.

ДИЯВОЛ. Знаю-знаю, ти на всіх перехрестях тоді кричав: "Україна — для українців!", "Геть кацапів з України!" (співає):

(перестає співати, промовляє). А де ж тоді подітися москалям, які за моїм же велінням розселилися по всій Європі, як ті євреї — Христові люди — по всьому світові. До речі, про євреїв, або жидів, як ваша величність їх називає. Ти ж їх також чомусь ненавидів усім своїм єством. А народ цей — є під особливим захистом у самого Бога. Знати треба, пане Матвію, Біблію.

ГРИГОР'ЄВ. У-у, підлий інтригане! Це ж ти мене збив на Землі з пантелику, ти вселив у мою душу ненависть до всіх малих народів, які жили в Україні, ти надихнув проти мене вождя українського селянства "батька" Махна... Я шукав тебе всюди, щоб розквитатися. Нарешті, здибав. Ну, прощайся з життям, Нечиста сило! (вихоплює з піхов шаблю, кидається на Диявола, а той сміється, підплигує, вдало і вправно уникає удару шаблі).

ДИЯВОЛ. У-у-тю-тю! У-у-тю-тю! Злякався, мов торішнього снігу (регоче і зникає).

Григор'єв залишається сам.

ГРИГОР'ЄВ(сам до себе, у простір). Я хотів для України добра, для свого народу завжди просив у Бога щастя. І не лише просив — я боровся за це. Як я радів утворенню Української Народної Республіки! Не гаючи жодного дня, пішов служити їй вірою і правдою. На жаль, Центральна Рада лише писала добрі Універсали, а насправді палець об палець не вдарила, аби втілити у життя проголошене нею, аби поліпшити становище селянства й робітничого люду. Та ще й пішла на захист поміщиків і буржуазії, яких так ненавидів трудовий народ. Ось я й покинув невдовзі свій табір і перебрався до чужинців-більшовиків, котрі обіцяли селянам землю, а робітникам — фабрики і заводи. Та й вони обдурили народ... Я щодня бачив, як більшовики роздирають на шматки мою землю й тягнуть її багатства до себе, в Росію. Я бачив і був свідком, як більшовицько-російський вождь Ленін і його соратники безцеремонно втручалися у внутрішні справи України, призначали в наші міста і села своїх російських намісників і в Харкові утворили навіть промосковський уряд України, більшість членів якого не вміла розмовляти українською мовою... Такої ж думки, як я, були усі командири моєї дивізії. Дух українства завжди панував серед моїх солдатів...

Вбігає Диявол.

ДИЯВОЛ(до Григор'єва, близько підійшовши, зазирає у вічі, відходить на незначну відстань). Справді, тоді панував у твоїх військах дух Божий. А чого, знаєш? Бо я тоді залишив тебе у спокої і гостював у "батька" Махна та колошкав душу, перевертав її "з ніг на голову".

ГРИГОР'ЄВ. У-у, прокляте Богом створіння! Згинь з очей моїх! (знову вихоплює шаблю, розмахує нею, прагнучи зарубати Диявола. А той підплигує, улюлюкає не своїм голосом, регоче і зникає. Григор'єв знову сам). Ех, підтримав би мене "батько" Махно! Його вже тоді вся Україна називала "народним вождем", "гетьманом України", "полководцем"... За мною йшла лише моя дивізія, а за "батьком" — весь повсталий люд півдня республіки. Промені, що пульсували від нього, затьмарили людям і Гру-шевського, і Винниченка, і Петлюру, і Скоропадського. Усіх їх мало хто знав і мало хто чув про них на селах. Але знали й чули від малого до старого по всій Україні про "батька" Махна. А повстале селянство благоговіло перед своїм вождем! Він його наче зачарував. Я також любив "батька" усією душею, схиляв перед ним голову за його тонкий розум і незвичайний хист великого народного полководця. Я був переконаний, що доки під жовто-голубе знамено не стане "батько",