Бавдоліно - Умберто Еко
То тут, то там на берег падали бризки гіпсу і шматочки вугілля, і подорожні мусили іноді прикривати собі лице, щоб їх не зачепило.
— Який нині день? — гукнув Бавдоліно товаришам. І Соломон, який рахував кожну суботу, згадав, що тиждень тільки почався, а тому треба було чекати шість днів, щоб річка зупинила свій плин.
— Аде навіть коли вона спиниться, її не можна буде перейти, не порушуючи закону суботи, — волав він схвильовано. — Чому ж Пресвятий, хай прісно буде благословенний, у мудрості своїй не забажав, щоб річка ця зупинялася по неділях, бо ви, язичники, і так маловіри, і начхати вам на святковий відпочинок?
— Облиш думати про суботу, — горлав Бавдоліно, — бо коли річка зупиниться, я знатиму, як переправити тебе, щоб ти не скоїв гріха. Досить буде висадити тебе на мула, коли ти спиш. Але проблема в тім, як ти сам нам сказав, що коли річка зупиняється, вздовж берегів постає загорожа з полум'я, і так ми знов приїхали… Значить, не варто чекати тут шість днів. Ходімо до верхів'їв, може, є якийсь перехід ще до витоків річки.
— Що, що? — репетували його товариші, які не могли розібрати його слів, але коли потім побачили, що він вирушив, то пішли за ним, зрозумівши, що в нього, мабуть, з'явилася ідея. Ідея була кепська, бо їхали вони шість днів і справді бачили, що русло звужується, і річка поступово стає потоком, а потім струмком. До джерела вони наблизилися десь на п'ятий день, але вже на третій день на обрії здійнявся ланцюг височенних, неприступних гір, які врешті-решт нависли над мандрівниками, майже заслонивши їм небо з обох боків. Подорожні просувалися дедалі вужчим тунелем, без жодного виходу, і тільки десь високо вгорі видніла ледь підсвічена хмара, яка оповивала верхівки цих гір.
Тут, з невеликого вилому між двома горами, майже зі щілини витікав Самбатіон: вирування піску, клекіт туфів, шумування мулу, тріскотіння осколків, булькотіння грудок землі, вилив суглинку, дощ глини поступово перетворювалися на рівномірний потік, який починав свою путь до якогось безконечного піщаного океану.
Наші друзі витратили цілий день, намагаючись обійти гори і знайти якийсь перевал вище від джерела, але даремно. Вони лиш зазнали небезпеки від морен, які несподівано осувалися під копитами їхніх коней, тому їм довелося піти в обхід, і ніч застала їх в місці, куди раз у раз з верхівки скочувалися брили чистої сірки, а далі спека стала нестерпною, і вони зрозуміли, що навіть якщо далі знайдуть спосіб перебратися через гори, то коли закінчиться вода у їхніх флягах, посеред тої мертвої природи вони не знайдуть ніякої вологи, тому вирішили вернутися назад. Але вони заблукали в тих меандрах, і їм знадобився ще день, щоб вернутися до джерела.
Коли вони дійшли туди, то, за обрахунками Соломона, субота вже минула, і якщо річка й зупинялася, то тепер знову попливла, і треба було чекати ще шість днів. Вигукуючи слова, які, звісно, не могли забезпечити їм сприяння небес, вони вирішили йти вниз за течією, сподіваючись, що врешті-решт річка виллється у лиман або дельту чи гирло, перетворившись у менш рухливу пустелю.
Так у мандрах минуло ще кілька світанків і заходів сонця; вони відійшли від берегів, щоб знайти якусь привітнішу місцину, і небеса, мабуть, забули про їхні прокльони, бо вони знайшли-таки невеличку оазу, порослу скромною зеленню, де було джерело, з якого витікав струмінь води, скупий, але достатній, щоб дати їм полегшу і запас вологи на кілька днів. Відтак вони пішли далі під акомпанемент гуркоту річки, під палким небом, помережаним іноді хмарами, тонкими, плоскими і чорними, мов каміння Бубуктора.
Ішли вони майже п'ять спекотних днів і таких же спекотних ночей, і нарешті почули, що безупинний гуркіт цього вирування змінився. Річка почала текти швидше, в її плині можна було розрізнити щось наче кілька течій, у ній утворювалася бистрина, яка тягла за собою шматки базальту, мов соломинки, а в далині чулося щось немов грім… Самбатіон ставав дедалі бурхливішим; він почав розділятися на 22,міріади маленьких річечок, які проникали в гірські ущелини, немов пальці руки в купу болота; іноді хвиля затікала в грот, а потім з ревом виходила звідти крізь щось на кшталт наскрізного скелястого проходу і люто кидалася в долину. І раптом, коли вони широким колом обійшли ділянку берега, по якій не можна було пройти через постійне бурління вихорів гравію, і дісталися до краю плато, то побачили, як Самбатіон — прямо під ними — пропадає в чомусь схожому на горлянку Пекла.
З десятків гірських схилів, що утворювали ніби амфітеатр, у бездонний кінцевий чорторий водоспадами верталося безупинне бурління граніту, вирування асфальту, нуртування галунів, булькотіння сланців, хвилі аурипігменту, які розбивалися об береги. І над хмарою, яку коловорот цей здіймав до небес, — але для тих, хто дивився немов з висоти вежі, це було внизу, — виграючи на тих крем'янистих краплях, сонячні промені творили немов велетенську райдугу, а що кожна частинка відбивала промені іншим сяйвом, залежно від її природи, райдуга ця була набагато барвистішою, ніж веселки, які зазвичай розкидаються в небі після грози, і їй, на відміну від них, судилося сяяти вічно, ніколи не розсіюючись.
Там червоніли гематити й кіновар, виблискувала крицева чорнота, пролітали крихти аурипігменту, сяючи барвами від жовтої до яскраво-помаранчевої, синів азурит, біліли звапнілі мушлі, зеленіли малахіти, шафраново жовтів блідий глет, бринів реальгар, серед зеленкувато-сірого ґрунту тьмяно світилася подрібнена хризокола, яка потім набувала відтінків індиго та фіолету, тріумфувала позолота, вигравав пурпуром сурик, пломенів сандарак, мінилася барвами сріблиста слюда, прозоріли алебастри.
Жоден людський голос не міг пробитися крізь той дзенькіт, та й подорожні не мали охоти говорити. Вони спостерігали за агонією Самбатіону, який скаженів, бо мусив зникнути у надрах землі, а тому намагався забрати із собою все навколо і скреготав своїм камінням, виражаючи все своє безсилля.
Ні Бавдоліно, ні його люди не усвідомлювали, скільки часу вони споглядали вирування цієї пучини, де річка хоч-не-хоч сама себе хоронила, але, мабуть, затрималися вони там
