Бавдоліно - Умберто Еко
Александрійці викопали могилу. Бавдоліно, Поет, Борон і Кіот, оплакуючи друга, з яким з молодих років ділили все, опустили бідолашні останки в землю, поклали йому на груди інструмент, який вже ніколи не співатиме хвалу далекій принцесі, й укрили йому обличчя дзеркалом гімнософістів.
Бавдоліно підняв череп і позолочений покрівець, тоді пішов за саквами друга, де знайшов сувій пергамену з його піснями. Він уже збирався покласти туди й череп Хрестителя, який поклав був назад у релікварій, але потім поміркував собі так: «Якщо він, як я сподіваюсь, піде в Рай, то там його не потребуватиме, бо зустріне правдивого Хрестителя, з головою і всім рештою. І в будь-якому разі йому краще не потикатися туди з такими фальшивими мощами, що аж світяться. Ліпше я заберу цей череп, а якщо колись продам, то гроші використаю на те, щоб спорудити йому якщо не гробницю, то принаймні якийсь пам'ятний камінь у християнській церкві». Він замкнув релікварій, сяк-так відновивши печать, і поклав його разом зі своїм у сакви. Якусь мить йому здалося, ніби він обікрав мертвого, але потім подумав, що фактично він позичає щось, що потім віддасть в іншій подобі. У будь-якому разі іншим він нічого не сказав. Усе решту зложив в Абдулові сакви і поклав їх у могилу.
Вони засипали могилу, а зверху замість хреста поставили меч друга. Бавдоліно, Поет, Борон і Кіот стали навколішки, щоб помолитися, а трохи збоку Соломон, за єврейським звичаєм, бурмотів якісь літанії. Решта стояли трохи ззаду. Бойді хотів було виголосити проповідь, але сказав лиш: «Гм!»
— Подумати тільки — ще недавно він був тут, — зауважив Порчеллі.
— Нині ми тут, а завтра там, — відказав Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою.
— Хтозна, чому саме він, — сказав Куттіка.
— Така доля йому випала, — дійшов висновку Коландрино, вельми мудрий, попри молодий вік.
28. Бавдоліно переправляється через Самбатіон
— Алілуя! — вигукнув після трьох днів переходу Никита. — Ось і Селімбрія, оздоблена трофеями.
Це невеличке містечко з низькими будинками й безлюдними вуличками і справді було оздоблене трофеями, бо, як вони потім дізналися, наступного дня святкувався празник якогось святого чи архангела. Мешканці прикрасили гірляндами навіть високий білий стовп, який підносився в полі на межі міста, і Никита пояснив Бавдолінові, що на вершку цього стовпа багато століть тому жив пустельник, який зійшов з нього аж після смерті, а там, нагорі, вчинив не одне чудо. Але тепер уже людей такого гарту не лишилося, і це, може, теж є однією з причин нещасть імперії.
Вони відразу поквапились у дім приятеля, якому Никита довіряв, і Теофілакт, чоловік літній, гостинний і сердечний, прийняв їх з воістину братнім почуттям. Він розпитав їх про їхні перипетії, разом з ними оплакував знищений Царгород, показав їм свій дім, де було чимало вільних кімнат для цілого їхнього товариства, а потім підкріпив їхні сили молодим вином і щедрими порціями салату з оливками і сиром. Не були то вишукані страви, до яких звик Никита, але цієї сільської перекуски цілком вистачало, щоб забути незручності подорожі і далеку домівку.
— Посидьте вдома кілька днів, нікуди не виходьте, — радив Теофілакт. — Сюди прибуло вже чимало біженців з Царгорода, а наші люди ніколи не жили в злагоді з мешканцями столиці. Тепер ви тут просите милостиню, кажуть вони, а колись гнули кирпу. І за кусень хліба вимагають стільки золота, скільки він важить. І якби лиш це. Дехто з прочан уже давно дістався сюди. Вони й раніше чинили тут сваволю, то можете уявити собі, що вони виробляють тепер, дізнавшись, що Царгород в їхніх руках, а один з їхніх очільників стане василевсом. Вештаються у парадній одежі, вкраденій у наших достойників, поцуплені в церквах митри одягають на голову своїм коням, співають наші гімни своєю ламаною грекою, підмішуючи хтозна-які непристойні слова зі своєї мови, варять собі страву в наших священних посудинах і водять із собою своїх повій, одягнутих, мов великі дами. Раніше чи пізніше це теж минеться, але поки шо сидіть спокійно тут у мене.
Бавдоліно з Никитою про інше й не мріяли. У наступні дні Бавдоліно продовжував під оливковими деревами свою розповідь. Вони пили свіже вино, заїдаючи великою кількістю оливок, а потім знов їли оливки, щоб розбудити спрагу до вина. Никита нетерпеливився дізнатися, чи дісталися вони врешті-решт до царства Пресвітера Йоана.
І так, і ні, відповів Бавдоліно. Але перед тим, як сказати, куди вони дісталися, треба було перетнути Самбатіон. І саме з цього він знову почав свою оповідь. Якщо оповідь про смерть Абдула лунала в його вустах ніжно й пасторально, то оповідь про той перехід була епічною і величною. А це значить, знову думав собі Никита, що Бавдоліно схожий на те дивне створіння, про яке він — Никита — тільки чув, а от Бавдоліно, може, навіть і бачив: звуть його хамелеон, схоже воно на крихітну козу, яка міняє свою масть залежно від місця, в якому перебуває, — від чорної до ніжно-зеленої, й одної лиш барви не може набрати — білої барви невинності.
Засмучені смертю товариша, наші мандрівці пішли далі й знов опинились у місці, де починалася гірська місцевість. По дорозі вони почули спершу далекий шум, відтак потріскування, а потім гуркіт ставав дедалі виразнішим і сильнішим, немов хтось кидав величезну кількість каміння і брил з верхівок гір, і немов лавина ця, тягнучи за собою хвіст з ґрунту і гальки, з гуркотом летіла в долину. Відтак вони помітили хмару пилюки, схожу на мряку або туман, але на відміну від великої маси вологи, яка б затьмарювала сонячні промені, туча ця повнилася міріадами відблисків, немов промені сонця відбивалися від вируючих атомів мінералів.
Першим здогадався в певну мить Раббі Соломон.
— Це Самбатіон, — вигукнув він, — отже, ми близько до мети!
Це й справді була кам'яна річка — вони зрозуміли це, коли прибули на її береги, мало не глухнучи від страхітливого гуркоту, який майже не давав змоги чути одне одного. Був то величний плин каменюччя, змішаного з грунтом, який сунув безупинно, і в тому потоці великих безформних каменів виділялися брили неправильної форми з гострими, мов лезо, краями, завбільшки з нагробні плити, а між ними пливли скам'янілості, щебінь, жорства, рінь і кругляки.
Просуваючись з однаковою швидкістю, немов під поштовхом
