Спалені мрії - Ганна Ткаченко

– Мені старі давлять, а ці вже якраз. – Павло, взувши й другого, роздивлявся їх на ногах. – А він нехай у моїх походить, чи й не парубок, – кинув декілька косяків на Василька. – Свої Любі віддасть, її ровесниці вже в школу ходять, і їй час, бо наступного року тітка здорова буде серед малих, сміятимуться з неї, як зараз із мене.

Мар’яна мовчки провела їх до дверей, потім ще трохи постояла серед двору, дивлячись, чи не штовхаються вони по дорозі. А коли й Ванько з Любочкою вискочили з хати, зав’язала їхні хустки на голові тугіше й вивела за хвіртку. Повернувшись, теж сіла до столу. Кусень хліба і їй здавався таким смачним, що навіть крихти згрібала рукою і кидали до рота.

Прибравши в хаті, пішли з Анютою пиляти Максимові дрова. Але побачивши у своєму провулку Віктора Ігнатовича, спинилися і завмерли, очікуючи нових поганих вістей.

– Була б тобі дитина, якби не я, – бурчав він, ведучи до двору Ванька. – Така віхола закрутила, що його, мов пір’їну, підняла, ледь за ноги спіймав, як того бусла. Чи ти його зовсім не годуєш? – відчитував її немов дружину. – Мабуть, і пуду не важить разом з одежею, – підняв його за комір старенького ще Павлового пальтечка і поставив на місце.

– Та воно ж ущухло, я й пустила пробігтися – старших у школу провести, – виправдовувалася, а сама чекала, що ж далі буде. – Топити в нас нічим, і з їжею вже давно погано, тому й діти мов пташенята поставали, – хвалилася своєю бідою, а сама приготувалася щось про Тимофія почути, бо з тих пір, як забрали брата, вони з Ігнатовичем жодного разу не розмовляли. – Може, до Різдва якось і дотягнемо, а потім один Бог знає, що робитимемо, – смикала ґудзики на своїй старій куфайчині.

– Якби так було скрутно, чоловіки б тут стежку не топтали, – кивнув на провулок. – Бач, не забувають, вранці дрова возять, а ввечері, цікаво б знати, з чим приходять? – колов її знайомим поглядом. – Можливо, і в мене таке є? – додав не соромлячись.

– Не про гостей зараз мова, а про їжу, про паливо та про сіно, бо й корові давати нічого, – все ж їй було незручно. – Нічим не допоможете? Нас із цієї хати троє на полі працювали, а нічогісінько не отримали, – надіялася хоч на якусь допомогу.

– А що давати? У колгоспі так, як у вас, – нічого не виросло, і теж корів годувати нема чим.

– Може, худобу яку різати будете, то хоч кістку для борщу… – так було боляче у грудях, що вона й доказати не змогла. – Правду вам кажу, діти голодні, – клялася, а по холодних щоках текли сльози. Витираючи їх, знову заглядала в його очі – благала.

– Якщо дорізатимуть якусь худобину, то, може, тоді… – здається, він відчув її тривогу. – Скажеш Никифоровичу на всякий випадок, – затримав на ній свій погляд, – нехай кіл три тобі приховає. – Сам зиркнув по боках, аби переконатися, що його ніхто не чує. – І дров нехай хоч трохи завезе, коли до лісу поїдуть, – помітив, що в неї аж очі зблиснули від радості. – Бач, яку стежку залицяльники протоптали, ширша, ніж дорога на вулиці, – знову, поглянувши на слід від санчат, намагався її вколоти.

Мар’яна стояла мовчки. Навіть не мала надії, що вона щось отримає. Але від того, що їй обіцяли, на душі стало легше.

– Наговорив бозна-чого й подався далі, – подала свій голос Анюта, вийшовши з пилкою із хліва. – Добре, що не сперечалася, ладком з ним треба. Може, й справді м’яса нам перепаде? – хотілося і їй вірити в обіцяне. – Ми б місяць від’їдалися на трьох кілограмах, – уже й пах їй той наваристий борщ із кісткою. – Чого довго чекати, я зараз же збігаю до Никифоровича, щоб про нас не забув, коли щось різатимуть. – Відчувалося, що в ній спалахнула радість.

– То пусті балачки. На фермі все перелічено, зовсім недавно з району комісія була, тож за кожну голову відповідатимуть. Даремно надіємося, що нам щось перепаде, навіть якщо зляжемо. – Вона знову аналізувала все з холодною головою. – Зараз Ігнатович з усіма такий хороший, до людей розмовляє, у двори заходить, усім доводить, що кращого голови й бути не може. Кого залякав, кого посадив після тих зборів, тепер проти нього ніхто й слова не скаже. Василя та Харитона органи попередили на перший раз, але справу не закрили, одне слово – і поїдуть на Соловки. Ігнатович у район доповів, що тут ненадійний люд був, а він зумів порядок навести. – Вона вже сумно дивилася на його сліди, які швидко занесло снігом. – Дід Сава вважає, що демократія скінчилася, хоча й тривала зовсім недовго – всього один місяць після війни. Знову нема кому за нас заступитися, – навіть на небо поглянула, бо й там, здається, ніхто не збирався.

Страшною була зима сорок сьомого – сорок восьмого років. Похмурі голодні люди не говорили часто про голод, бо рідко на вулицю виходили, а під весну село взагалі ніби вимерло, точнісінько як у тридцять третьому. Наставали такі часи, коли на день варили по одній картоплині та видоювали з голодної корови, яка сама вже не стояла на ногах, склянку молока. Діти все частіше не ходили до школи, там майже щодня хтось непритомнів. У кожній хаті були лежачі. Слідом за знесиленням йшли хвороби.

Злягла й Мар’яна. Уже два тижні, як вона зовсім не піднімалася. Справлялися по дому тепер тітка Анюта та Павло, та й роботи було не так багато, бо і комора, і погріб, і хлів були