Спалені мрії - Ганна Ткаченко

– Раніше ми привозили від баби Одарки з хутора, але то давно було. – Павло натякав, але далі не доказував.

– Правильно ти кажеш. Треба й мені на хутір до своїх сходити. Дивись, і не повернуся порожняком. Тільки трохи пізніше, коли потепліє. – А сам згадував смачний суп та кашу, після такої їжі і через декілька днів можна було б у дорогу збиратися.

– Кажуть, що все переметено. – Павло теж розумів, що вони не дійдуть – до неї аж десять кілометрів. – Трохи зачекаємо, не хочеться ж вовкам на обід потрапити, – повторив слова дорослих.

– Добре. Нехай зайду і про все домовимось. А зараз спіши додому.

І дядько Максим, зваливши хлопцеві на худі плечі майже повний мішок з обрізками та стружкою, провів до середини колгоспного подвір’я.

– Не важко тобі? А то залиш половину, я потім принесу, – помітив, що хлопець аж хитається.

– Не маленький, донесу сам, – не хотілося Павлу так просто здаватися.

Зігнувшись, він попрямував вулицею. Тільки поставив мішок у тітки Олі під парканом, а вона вже й вибігла з невеликим плетеним кошиком.

– Вкинь у рота, – сунула йому невеличкого окрайця, – а то ще впадеш серед дороги. Цілу паляничку не чіпай, навіть не дивися на неї, бо незчуєшся, як і з’їси. – Мацала мішок зі стружкою. Так і не спитавши, поклала на його спину.

Вона ще щось говорила, але він уже не чув. Жував той окраєць, який повністю помістився у його роті, й переставляв важкі чоботи. Йдучи додому, поспішав, щоби не впасти. А зайшовши до хати, струсив сніг з куфайки і голосно сказав:

– Сідайте, мамо, хліб готовий тітка Оля передала. Їсти будете.

Його слова пролунали неначе молитва в пустій церкві, яку цієї зими рідко відмикали. Мар’яні здалося, що й хор на кліросі заспівав хірувімської.

Заворушилися одразу всі і на полику, і на печі. Мовчки злазила Любочка, шукаючи свої діряві валянки, за нею на холодну долівку ступав босими ногами Ванько, протирав запухлі очі й Василько. Анюта з Марією подавали свої голоси з печі, а мати почала ворушити руками.

– Мамо, беріть кусок, я вам першій відрізав, – Павло намагався розігнути її пальці, а сам відводив у бік очі, бо й зараз не вистачало витримки дивитися на нього.

Діти вже стояли біля столу і чекали на свою порцію. Навіть тітка Анюта сіла на лавку біля них, не наважуючись щось сказати.

– Усім відріж, але й на завтра залиш, – ледь промовила Мар’яна, намагаючись сісти. – Якщо я встану, то новий спечу, раз тітка Оля і борошна трохи передала, – здавалося, вона ледь ворочає язиком у роті, але вони її зрозуміли.

– Ви, мамо, їжте та поправляйтеся, – приказував Павло, підносячи до її губ воду. – А хліб ми з тіткою Анютою й самі спечемо. – То, може, весь можна сьогодні з’їсти? – жалібно дивився на невеликий кусень, що лежав посеред столу.

– Мар’яно, дозволь, – просила й Анюта. – Що ж той шматок, коли у них аж руки тремтять.

– Діли, Павле. – Мар’яна повернулася на бік і зустрілася з голодними поглядами своїх дітей. – Теплою водою з печі запивайте, щоб ніхто не вдавився, – уже й говорити краще у неї виходило.

Усі їли хліб, добре пережовували його, аби довше в роті затримати, смачно запивали водою й одразу веселішали.

– А картоплю коли їсти будемо? – нарешті почули голос Василька, який раніше ніколи не замовкав.

– На вечір нехай. Грубку протопимо, а на ній картоплю нагріємо, – пропонував Павло, поглядаючи на матір, яка у відповідь ледь помітно усміхалася. – Тітка Оля навіть декілька огірків солоних поклала. Ото вечеря буде! – дивлячись на менших, він і сам облизувався.

– Я завтра до родичів на Шлях піду, може, й вони щось дадуть, – повеселішав Василько.

– Ні, не можна, – намагалася заперечити Мар’яна.

Вона допила свою воду, але й після того не могла сказати, що останнє забирати не годиться, зараз у всіх однаково.

– А я подивлюся на димарі, хто піч топить, до того і зайду, – кмітливий Василько швидко оживав.

– Не смій, матір слухати треба, а то й від мене потиличника отримаєш! – гримав на нього старший брат.

Тепла усмішка ніби осяяла лице Мар’яни. Вона вкрилася периною, бо давно вже не могла зігрітися в цій хаті. – Топи грубку, – нарешті прошепотіла розбірливо, – до тридцять третього вже не дійде, – навіть зітхнула полегшено.

Про що вона думала і як таке відчула, не знала й сама. Відчинивши двері, Павло у сінях побачив торбинку з вівсом. Довго її розглядав, поки заніс і показав матері.

– Звідки взялася? – не переставав дивуватися. – Коли я заходив, її точно не було, – пішов дивитися сліди у провулку. – Мабуть, дядько Максим, – міркував, повернувшись.

– Ні, то Ігнатович приніс. – І Мар’янин здивований погляд спинився на іконі Спасителя.