Спалені мрії - Ганна Ткаченко

– Може, якось виживемо. Після такої війни не хотілося б помирати навіть мені. – Дід Сава аж зігнувся, ховаючись від холодного вітру за невеликим комірцем старенької куфайчини.

Над головами якраз зграями кружляли ворони та голосно каркали. Раніше ніхто б не звернув на них уваги, а зараз здавалося, що й вони проти людей.

– Нема спасіння і від них, кожної хвилини шкодять. І що б його придумати? – міркував Сава. – Де б на якийсь суп зібрали, то вони подоїдають, – щоби клопотатися за просипане зерно, такого давно не було.

– Мамо, а Василько знову з торбиною на поле подався, – ще не добігши, повідомляв малий Ванько. – Каже, що ходитиме, поки не вб’ють, то ми з Любою плакали і не пускали, а він усе одно не послухав, – жалілася дитина, хлипаючи.

– Бачите, діду, кинув мене Федір напризволяще. Мабуть, я не доживу до того часу, коли виростуть мої хлопці та порозумнішають, – витирала вона хусткою свої і без того натерті очі.

– Заспокойся, хлопці в тебе хороші, роботящі. Це я винен, засидівся вдома, ніяк не відійду після того, що з Тимофієм сталося і з Грицьком моїм. Попереду зима, то ж буду частіше з хлопцями розмовляти, думаю, що все поправимо, – шукав він хоч якісь слова, аби її втішити.

Згодом за вікном уже гудів сильний холодний вітер, ламаючи голі дерева. Холодно було і в хаті. Картоплиння в грубці догоріло так швидко, що на плиті ледь суп із потовченого в ступі ячменю устиг доваритися. Кипів і чай з липою. Дід Сава сидів біля Павла, якого вже вдруге побили, і розмовляв із ним про життя. Василько тим часом знову вихвалявся не порожньою своєю торбиною, а Любочка, як доросла господиня, готувала миски. Уже давно Ванько зайняв місце за столом, навіть вкотре облизував ложку, а суп ще був не готовий. Анюта, прийшовши від корови, мила руки, маючи надію, що й до її рота щось потрапить, а Горпина, змазавши червоні рубці на Павловій спині, також поспішала до столу, аби й собі не проґавити.

– Сідайте і ви з нами, діду, – запрошувала Мар’яна. – У чужій хаті та в гурті все смачніше, ніж вдома, – посміхалася до нього.

– Я й не проти, якщо хлопці не проженуть, бо вони за такий суп дорого заплатили. – Дід з усмішкою поглянув на Павла.

– Нічого, ми ж не діти, чого не буває, – відповів той, обережно сідаючи й собі на лавку.

– Ти, Павлушо, у нашій родині тепер найстарший, то прошу тебе дуже, дивись за своїми меншими та за Тониних хлопців не забувай. Ті теж цілими днями десь вештаються. Завтра кинемося, а воно вже пізно буде, – просила Горпина. – І до тебе, Саво, прохання є – частіше до нас ходи, нічого вдома засиджуватися, не старий іще. Слово скажеш, і то добре. Бач, як вони тебе слухаються. – Вона завжди дивувалася його вмінню знаходити спільну мову. Вже давно надумала сказати йому таке. А про те, що й вони без нього просто не переживуть цю зиму, так і не наважилася.

– Раз ти мене молодим вважаєш, тоді ходитиму, – посміхнувся дід, розгладжуючи вуса.

Усі повеселішали чи то від минулої напруги, чи від гарячого супу та трохи теплої грубки.

– Прорвемося, хлопці! Я ще на вашому весіллі погуляти збираюся! – Здавалося, і помирати буде дід, то жартуватиме. – Може, з бабою Горпиною ще гопака вріжемо, якщо ноги не підведуть. Та й Любочці жениха найкращого знайдемо. Правда? – штовхав Горпину ліктем під бік. – Чого притихла, чи ти об’їлася? То ми ще чай не пили. – Хотілося йому, щоб і вона хоч трохи повеселішала.

– Як доживемо, то обов’язково танцюватимемо! А ви, хлопці, учіться, незважаючи ні на що. Все минеться, буде ще й хороше життя. Обов’язково буде, – поспішала і вона поради свої роздавати.

Сьогодні вже не вперше на чомусь робила наголос, неначе перед довгою розлукою. Робила навмисно, пам’ятаючи, як у тридцять третьому голод і розуму позбавляв.

«Учіться! Учіться! Учіться!» – Так ті слова засіли в Мар’яниній голові, що вона й сама їх повторювала, поки прибирала зі столу. В той час діти вкладалися спати і весело розмовляли. На душі було тепло й радісно. Ще зовсім недавно здавалося – так закам’яніла вона, що вже ніколи не відійде. А воно не так. Лише трохи їй тепла, всього кілька слів хороших – і вже ожила.

– Мамо, а ворони годяться для борщу чи супу? – Довго збираючись, Василько все ж наважився спитати. – Сьогодні хлопці багато їх забили з рогатки. – Він кліпав очима, а всі інші чекали відповіді. – Воно ж теж м’ясо?

– Не знаю, ніколи не пробувала. Може, зимою ще й доведеться. Хто знає? – Мар’яна спинилася посеред хати. Намагалася розгадати: і чого це таке йому на думку спало?

– То давайте попробуємо, може, воно й нічого. З вигляду м’ясо, як у курки, синювате, правда, – продовжував Василько.

– Ви що, ворон серед поля патрали? – думала, що здогадалася.

– Та ні, не серед поля, а за хлівом із Любою спробували на одну голу глянути. А вона нічого. – Він уже давно навчився хитрувати, за що вона його лаяла.

– То ти теж ворон бив? Їх з рогатки не вб’єш, говори правду! – Вона часто ту правду