Українська література » Сучасна проза » Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн

Читаємо онлайн Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
кузен не дуже відвертий з ним. Сам він висипав усе.

— Ти не повіриш, але вони дожидають сьогодні ввечері чужоземних послів. Мають з'явитися папський легат і посол дона Філіппа, щоб висловити своє глибоке задоволення з приводу великої перемоги — Варфоломіївської ночі. Щасливі злочинці завжди забувають, якій гидоті завдячують вони своє щастя. Пані Катрін сидить одягнена й не спить. Ой! Відійдімо трохи далі. Тут скрізь стіни так збудовані, що відбивають голос, і цю штучну луну чути в кімнаті моєї шановної матусі. Наша розмова може збудити в неї підозру.

— Я не казав нічого, — відзначив Анрі.

— Я ненавиджу д'Анжу, — відповів на те кузен.

— Чого ти від нього хочеш, Франсуа? Мені він аби тільки жити не заважав. — Анрі навмисне не розглядався на боки, та все ж помітив, що під єдиною засвіченою люстрою ставлять стіл для картярів. Д'Анжу вже гукав:

— Брате Алансоне! Кузене Наварро!

— Зараз, брате, — відгукнувся Франсуа Алансонський. — Ми розмовляємо про важливі речі.

Коли про це кажуть так відверто, навряд чи хто запідозрить змову! Обидва кузени відійшли ще трохи далі від інших. У д'Алансона була звичка супроводити свої слова різкими безглуздими рухами. То він наче прикладав до плеча аркебуз, то нахилявся, ніби спускав зі шворки уявних собак.

— Д'Анжу несповна розуму, — сказав він. — Усі вони божевільні. Не тільки легата дожидають, і похвали дона Філіппа їм ще мало. Вони мріють не про абищо — про візит англійця Волсінгтона. Дивна річ: кожен, хто безжально розтопче слабкішого, думає, що заслужив цим прихильність Англії.

Анрі сказав:

— Кузене д'Алансоне, коли ти такий проникливий, то чом же ти не звертаєш уваги на Лотарінгський дім? Адже Гізи хочуть зіпхнути вас, Валуа, з трону. А я ваш вірний скромний родич і хочу вас остерегти. Нехай Варфоломіївська ніч і справді богоугодне діло, бо вона скріпить королівство страхом, але не забувайте, що Париж давно вже вбачав у Гізові більшого католика, ніж ви. А що ж тепер, коли він ударив ногою в обличчя мертвого пана адмірала! — Анрі говорив майже нечутно, щоб ненароком не закричати або щоб не зривався голос.

Д'Алансон відказав:

— Гіз ударив ногою в обличчя мертвого армірала, а знак лишився на ньому самому. Його я не боюсь. Красень, Париж його на руках носить. Та як швидко можна спотворити й таке обличчя! Сподіваймося, що це зробить віспа!

Усі ці слова супроводились різкими безглуздими жестами.

— До речі,— додав він, — на нас не падає світло, а кого не видно як слід, до того ніхто й не прислухається — крім хіба шпигів, підісланих моєю матусею. Але сьогодні вона надто заклопотана й навіть забула послати сюди своїх фрейлін.

Анрі докінчив:

— Я тільки дозволив собі остерегти дім Валуа. Я говорив від щирого серця, і моя пошана до королеви-матері безмежна.

На ці слова кузен засміявся, як на дотепний жарт під кінець приємної розмови.

— Ти ні слівцем не виказав себе, любий кузене, можу тебе запевнити. Я віддав себе в твої руки, а ти себе в мої не віддав. Одначе тепер ми знаємо один одного, а ти за сьогоднішній вечір, певно, дізнався ще дуже багато!

І то була правда. А цей чудни?й вертун Франсуа вже й щез — його віднесло потоком придворних, що пхалися до передньої зали. Там запалахкотіло світло смолоскипів, великі тіні впали на підлогу й залунав гучний голос його величності Карла Дев'ятого. Він ішов до зали, репетуючи, — видно, добре-таки ошалілий. Залишений сам на себе Наварра подумав: «І йому я муситиму брехати, а він же врятував мені життя. Та ще раз цього не зможе зробити навіть він. Я знаю, що мені загрожує: я ж подивився в обличчя Гізові. Знаю я й вид старої душогубки, що не хоче показуватись, поки не прийдуть із поклоном чужоземні посли, — а вони все не йдуть. Варфоломіївська ніч обернулась невдачею, але я в їхніх руках. Хай йому абищо! Та що пані Катрін і Гіз! Усіх, усіх я вивчив за сьогоднішній вечір, аж голова обертом іде, ніби хтозна-скільки книжок прочитав».

Він зрушив з місця й у світлі смолоскипів, що все наближалися, пішов назустріч королю Франції, вчасно напустивши на обличчя приязно-легковажний вираз. У душі аж тремтячи зі страху та ненависті, він думав: «Знати цих людей — ось у чому мій порятунок».


Невдача

Карл Дев'ятий, не довго думавши, звелів повстромляти смолоскипи в люстри: нехай смола крапає на білі плечі дам. Усе краще, ніж темрява: навіть оце червоне мигтюче світло ніби з пекла. Безперечно, Карл і його двір провалилися в пекло, — таке спадало на думку кожному, і не один позирав у вікна — чи круки ще літають там. То все-таки була б ознака, що Лувр іще на землі.

А Карл розходився, мов демон. Він вихвалявся, що сам, власною особою стріляв сьогодні з балкона свого палацу в утікачів-гугенотів. Правда, він не хвалився тим, що навмисне не влучав.

— Хе! Я ходив уклонитись і шибениці, що на ній теліпається пан адмірал. Мій батько! — гоготів він якимсь диявольським реготом. Тоді на хвильку вернувся до тями й притих. — Адмірал погано тхне, — сказав він і, ніби цураючись усього, що в цьому світі має неприємний запах, гордовито скосив погляд, як на своїх портретах. Так він подивився й на Наварру та Конде.

— Ви, протестанти, кували змову. Нам тільки й лишалось оборонятися від вас — так я сьогодні пояснив моєму парламентові[82] всю цю справу — цей кривавий суд, що довелось мені звершити в своєму королівстві. І це, тільки це мої літописці передадуть нащадкам — а повірять ті чи не повірять, байдуже.

Відгуки про книгу Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: