Молоді літа короля Генріха IV - Генріх Манн
Д'Анжу щойно надійшов — у якнайкращому гуморі; і від того в замку стало якось не так задушно, ніби він ураз піднявся вище до вечірнього серпневого неба. Спадкоємець трону тепер нарешті поводився, як переможець, — бадьоро й милостиво.
— Чи я живий? Та я вперше живу по-справжньому, бо мій дім і моя країна уникли найстрашнішого лиха! Наварро, адмірал був наш ворог, він обдурював і тебе. В нього тільки й було на думці, що зруйнувати мир у Франції, та й в усьому світі. Він намірявся воювати з Англією й розпускав чутки, ніби королева Єлизавета хоче відібрати в нас Кале. Адмірал справді повинен був умерти. А решта — це тільки прикрі наслідки, низка нещасливих випадків, плід давніх непорозумінь і зовсім даремної ворожнечі, яку ми хочемо поховати разом із мерцями.
Останні слона були вибрані невдало й прикро вразили найчутливіших слухачів. Та взагалі в цій промові чути було благодійний намір якось зм'якшити, затерти те, що сталось. А саме цього жадали всі. З другого боку, промова була довга, і в д'Анжу пересохло горло, та й занадто пильна увага слухачів стомлює промовця. Одначе коли він сказав, щоб принесли вина, виявилося, що в усьому Луврі його не знайшлось і крапельки. Запас куповано тільки на один день. Учорашній весь випито після різанини, а сьогодні? Сьогодні й дня не було. Ніхто й не подумав ні про вино, ні про м'ясо, навіть прості шинки не відчинялися. Спадкоємець трону і двір мусили терпіти спрагу.
— Та це ще не причина, щоб сновигати потемки, мов тіні,— зауважив д'Анжу й наказав засвітити всі двадцять люстр. Дивно, що й це досі не спало нікому на думку.
Мажордоми послали слуг по свічки; слуги рушили бігцем, але повернулись поволі — і майже всі з порожніми руками. Лише трохи свічок знайшлося: всі згоріли минулої ночі під кровожерне виття різанини. В залі темнішало й темнішало. І люди наче завмирали, й голоси затихали. Кожен стояв сам по собі, тільки пильно придивившись, розпізнавав тих, хто поруч, і чекав, сам не знаючи на що. Якась дама пронизливо скрикнула. Її винесли; але з тої хвилини стало очевидно, що статечна й милостива промова королевого брата, по суті, нічого не змінила. Анрі, що тинявся між придворними, почув, як хтось прошепотів:
— Ми вночі або ж перебрали міру, або ж недобрали.
Почув він і відповідь:
— Що ж ти вдієш, його титулують королем. Якби ми прихопили і його, на нас би вищирили зуби всі королі світу.
З цих слів королю Наваррському стала трохи зрозуміліша його доля. Краще за інших, що тільки перешіптувалися, вловив він справжній зміст і в щойно почутій промові свого кузена д'Анжу, збагнув і те, звідки віє цей вітер. Д'Анжу прийшов сюди прямо від матері, ось де розгадка! Пані Катрін у своєму покої з вартою біля дверей сидить за письмовим столиком і власною пухкою ручкою дряпає літери, на диво розвезисті, як для такої начебто стриманої жінки, і якщо вона саме пише до протестантки в Англію, то, приміром, такими словами: «Адмірал обдурював вас, люба сестро, і тільки я — ваш справжній друг».
«Зваливши все на мертвого, найлегше уникнути відповідальності за жахливі злочини; людство, що не любить поділяти таку відповідальність, може собі заспокоїтись — і воно користається з такої змоги. Усе це, мовляв, стосується тільки тих, хто вже мертвий. І мене!» — подумав Анрі. Під покровом ночі й темряви він нарешті перестав напускати на обличчя вдаваний вираз. Уста його скривилися, в очах палала ненависть.
Та зразу ж він стримав усе — не тільки вираз, а й саме почуття, бо зробилося видно. Слуги, підставивши драбини до люстр, запалили нарешті кілька свічок, і вони кинули бліденьке світло на середину зали. Юрма придворних зітхнула: «Ох!» — як і всяка юрма після довгого чекання в темряві. До Анрі Наварри підійшов його кузен д'Алансон.
— Анрі,— почав він, — далі так не можна. Нам з тобою треба порозумітись.
— Це ти кажеш тепер, бо стало видно? — спитав Анрі.
— Я бачу, що ти мене розумієш, — підтвердив Двоносий. Він видимо хотів показати, що має клей у голові.— Прикидайся й далі! — наполегливо порадив він. — Мені теж доводиться вдавати доброго сина й католика, але я, мабуть, незабаром таємно перейду у вашу віру. Ще нікому невтямки, як багато людей зробить так після всього, що скоїлось.
— Я, мабуть, буду найкращим католиком у всьому Луврі,— зауважив Анрі.
— Мій брат д'Анжу так пиндючиться, що несила терпіти! Герой дня, досяг своєї мети, бадьорий і милостивий.
— Чорні духи вже не витають круг нього, — докинув Анрі.
— Улюбленець нашої преславної матусі — тепер для нього дорога вільна. Треба тільки, щоб іще помер Карл, наш шалений братик. І тобі охота, Наварро, дивитись на це й безсило скрипіти зубами? Мені неохота. Давай утечемо й піднімемо країну! Негайно!
— Та я один раз уже проґавив нагоду заколоти Гіза, — вихопилося в кузена Наварри, перше ніж він устиг погамувати злість, що закипіла в ньому. Та він умить отямився й опанував себе. «Цьому Двоносому дуже довірятись не можна. Якщо він і не криводушний, то розум у нього розкарякуватий, як письмо його матусі,— подумав Анрі.— На нього я не покладусь! І не розкрию перед ним своїх думок!» — Але я дякую богові, що не скористався з тієї нагоди, — докінчив він почате речення про Гіза.
Д'Алансон зовсім, не зважав, що