Диво - Павло Архипович Загребельний
Ця балаканина («та й не без моралі») трохи розважила Отаву, і він став обходити всі центральні готелі вже цілком свідомо, – спершу «Інтурист», потім «Київ», далі «Москва», «Дніпро». В «Дніпрі» йому сказали, що, здається, художники на сьомому поверсі. Тоді він поїхав ліфтом на сьомий поверх, по дорозі пробуючи вгадати, в який колір забарвлено цей поверх, бо в «Дніпрі» кожен поверх мав свою барву, але не вгадав, зате чергова на поверсі втішила його, показавши йому номер, де зупинилася Зикова.
– Ви теж до неї? Там уже повно, – не зовсім ввічливо сказала чергова.
– Ні, я ні, – поквапливо промовив Отава. – Я попросив би вас тільки…
– Так, так, – черговій, видно, хотілося виправити свою нетактовність, – будь ласка…
– Передайте їй, що її шукали і… питали…
– То зараз і передати?
– Ні, згодом… коли виходитиме…
– А якщо тільки завтра?
– Нічого. Однаково. Хай і завтра. Просто скажете.
– Гаразд. Я скажу. – Чергова дивилася тепер на професора з погано прихованою цікавістю.
– Дякую вам, – сказав Отава, – дякую і кланяюсь...
Чергова ще більше подивувалася. Бачила багато диваків.
Але щоб отак кланялися? Іноземці, щоправда, можуть вклонитися. Але мовчки.
Отава пішов додому. Знову Хрещатиком. Цікаво: скільки разів киянин, який мешкає в центрі, проходить за своє життя по Хрещатику? Він ще відмикав двері, коли почув у глибині квартири телефонний дзвінок. Мабуть, товариш шукав його на партійку. Подзвони, подзвони! Вчора я тебе, сьогодні ти мене. Так і минає життя. Взаємно, або, як колись казали наші класики, обоюдно. Він причинив за собою двері, скуйовдив волосся. Телефон дзвонив. Шахісти – люди терплячі. Хай подзвонить. Отава зняв нарешті трубку, сказав:
– То що? Є два – Є чотири?
– Це ви мене шукали? – спитала вона з того кінця дроту, і в Отави так затремтіло все тіло, що він мало не впустив трубки.
– Очевидно, – сказав зміненим голосом, ніби хлопчисько, застуканий на недозволеному вчинку.
– Слухайте, – поквапливо мовила вона зовсім-зовсім близько від нього, – я, здається, божеволію… Ви могли б? Я хочу з вами побачитись…
– Так, – сказав він. Більше нічого не міг сказати, просто зникли всі слова, і відібрало голос. Невже, о, невже справді? Але ж це безглуздя!
– Де? – спитала вона так само коротко, може переживаючи те саме, що й він.
– Ну, – він завагався, – там… коло готелю…
– Ні, тільки не тут, – швидко заперечила вона, – я не хочу…
Він зрозумів, що вона боїться зустрінути свою братію. «Браття-населення».
– Тоді… – Він гарячково надумував місце. Адже вона вперше в Києві. – Навпроти готелю, там водограї… Ви, мабуть, помітили…
– Не хочу водограїв…
Видно, вона не хотіла між людей, прагнула самотини, тиші… Але де? Де?
– Згадав, – майже весело сказав Отава, – вийдіть з готелю і праворуч прямо й прямо… Там побачите сходи перед музеєм… Два кам’яні леви…
– Ні, ні, тільки не музей!
– Тоді підніміться ще вище. Там величезний будинок Ради Міністрів. Зараз вечір. Жодної людини. Камінь і камінь.
– Ви теж, мабуть, камінний, – сказала вона. – Гаразд. Коло каміння.
– Я вже йду, – сказав він, лякаючись, що вона передумає. – За двадять хвилин буду там.
Отава прийшов перший, як і належиться чоловікові, але Таї не було чомусь. Він почекав трохи й пішов униз тротуаром, несподівано зустрів її відразу за кованою гратницею внутрішнього двору Ради Міністрів. Тая дрижала від страху, мала холодні руки, коли Борис доторкнувся до них, мовчала.
– Все так якось вийшло, – почав він пробачливо, але вона затулила йому рота долонею, трохи відтягла Отаву ще нижче вулицею, тільки там прошепотіла:
– Я так перелякалася!
– Чого?
– Темряви, колон і… каміння…
– Один мудрагель написав про цю споруду: «Будівлі трохи шкодить надмірна монументальність і гіпертрофований ордер, позбавлений будь-якого тектонічного сенсу».
– Перестаньте, – попросила вона.
– Вже, – він спробував засміятися, але не вийшло. Почував себе хлопчиськом, що вперше вийшов на побачення з дівчиною. – Ми не будемо продовжувати пашу дискусію про мистецтво?
– Перестаньте! – майже вигукнула вона. – Якщо ви не… то я піду…
– Даруйте, будь ласка, в мене справді нестерпний характер…
– Я, мабуть, справді піду, – несподівано промовила вона, – бо все це ні до чого…
Отава не знав, що й відповісти.
– По-моєму, ми обоє не зовсім нормальні, – врешті засміявся він.
– Не подумайте, що я істеричка. Мені справді хочеться щось зробити… Але… З тим етюдом… Просто дуже кортіло виставитися саме в цьому місті…
– Приголомшити провінцію?
– Ні.
– Показати себе?
– Ні.
– Тоді що ж?
– В місті, де… ви. – Вона стала й дивилася на нього крізь темряву, але й крізь темряву ясно просвічували її дивні очі з вовчими вогниками в глибині.
– Але я виявився неввічливою свинею.
– Свині не бувають ввічливими.
– Не грає ролі… Мені здавалося… ще відтоді… Але це тепер минуло…
Він розумів, що повинен щось казати, щось робити, щоб затримати цю жінку коло себе, бо вона знову зникала від нього, могла зникнути тепер назавжди, але був дивно безпорадний, стояв, опустивши руки, потім якось машинально, як учора
