Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон

Минуть місяці, і вулицю Джонні Чеснюка спіткає така ж доля. Він і сам здає собі з того справу.

— За два роки, — каже він, — моя оренда кінчається. Мій домовласник такий, як і ми. Він не підвищив платні ані за один із своїх будинків тут, тим-то ми й лишилися на місці. Але першої-ліпшої днини він може спродатись чи померти, — для нас то однаково. Дім купить який-небудь грошолуп, добудує сяку-таку халупчину на клапті землі в дворі, де у мене тепер виноград, і здаватиме по кімнаті на родину. Ото й маєте, а Джонні Чеснюк — катай світ за очі.

І я й справді побачив навіч, як Джонні Чеснюк разом із своєю доброю жінкою, гарненькими доньками та нечупарною наймичкою, мов які примари, тікають у мороці на схід, а величезне місто-чудовисько з ревом наганяє їх.

Та Джонні Чеснюк не самотній у своїй біді. Ген-ген аж на краю міста живуть дрібні крамарі, управителі маленьких фірм та писарчуки — з тих, що їм поталанило. Живуть вони в котеджах окремо або по дві родини і мають клапті квітників і хоч трохи де повернутись та дихнути повітрям. Їх роздимає пиха, і гордо випинають вони груди, дивлячись на Прірву, якої уникли, і дякують богові, що вони не такі, як інші. Аж гульк! Де не візьмись, навалюється на них Джонні Чеснюк, а по його слідах — чудовисько-місто. Будинки до винайму вискакують із землі, мов якими чарами, квітники забудовуються, котеджі паюють на комірчини й комірки, і чорна лондонська ніч повиває все своєю замащеною пеленою.

Розділ IV

ЛЮДИНА І ПРІРВА

— Слухайте, ви пожильців не берете?

Ці слова я недбало кинув через плече до огрядної літньої жінки, що в її брудну кав'ярню поблизу Пулу й неподалік від Лаймгаусу[26] я зайшов перекусити.

— Угу, — відрубала вона коротко, бо, мабуть, мій вигляд не задовольняв стандарту заможності, що вимагав її дім.

Я більш нічого не сказав і мовчки заходився споживати свій тонкий шматок грудинки й пінту якоїсь каламуті — нібито чаю. Вона теж не виявляла до мене ніякого інтересу, аж поки я витяг з кишені монету в десять шилінгів, щоб сплатити рахунок у чотири пенси. Сподіваного результату було досягнуто.

— Авжеж, сер, — зацокотіла вона, — я маю лепське помешкання, вам полюбиться. Повернулися з рейсу, сер?

— Скільки за кімнату? — спитав я, не задовольняючи її цікавість.

Вона у щирому подиві зміряла мене від голови до ніг.

— Я не здаю кімнат навіть постійним пожильцям, а тимчасовим і поготів.

— Що ж, доведеться пошукати деінде, — в моєму голосі бриніло явне розчарування.

Але вигляд моїх десяти шилінгів таки розохотив її.

— Я можу здати вам добре ліжко, де тільки двоє ще чоловік, — наполягала вона. — Хороші, пристойні люди і статечні.

— Але я не хочу спати з кимось разом, — відповів я.

— Та вам і не доведеться. В кімнаті три ліжка, і кімната не така вже мала.

— Ну, то скільки? — спитав я.

— Півкрони за тиждень, два шилінги і шість пенсів з постійного квартиранта. Вам ті чоловіки полюбляться, я певна. Один працює у великій крамниці і живе в мене два роки. А гінший, так той уже шість, — шість років, сер, і два місяці осьо буде в ту суботу. Він робітником сцени, — вела вона далі. — Поважний, пристойний чоловік, і, скільки він у мене, ані тобі вечора не пропустив на роботі. І йому мій дім подобається; каже, луччого житла й не знайти. В мене і столується він, та й гінші квартиранти теж.

— Мабуть, грошики збиває, — закинув я з невинним виглядом.

— Та ні, що ви, бог з вами! А з його достатком він так ніде більше не влаштується.

І здумав я про свій рідний розлогий Захід, де місця під небом і повітря стало б на тисячу Лондонів; а тут ось цей чоловік, тверезий і врівноважений, ощадливий і чесний, що жодного вечора не пропустив на роботі, мешкає в одній кімнаті разом з двома іншими чоловіками, платить за це два з половиною долари на місяць і добре знає, що на краще життя нема що розраховувати. І ось я, силою тих десяти шилінгів, можу вдертися в своєму лахмітті і зайняти місце поруч із ним. Людська душа з природи — самотня, але ж яка часом мусить бути пекуча ця самотність, коли в одній кімнаті три ліжка, і будь-хто з десятьма шилінгами може отаборитися на одному з цих ліжок?

— Давно ви тут живете? — запитав я.

— Тринадцять років, сер. Ну, то як, ви пристаєте?

Розмовляючи, вона незграбно човгала по малій кухеньці, де варила їжу для своїх пожильців. Відколи я увійшов, вона все була дуже заклопотана роботою і ні разу не спинилась протягом всієї балачки. Безперечно, що в неї клопоту по вуха. «З пів на шосту на ногах», «спати лягаєш останньою пізно вночі», «працюєш, мало не перервешся», — і так усі тринадцять років, а в нагороду — сиве волосся, обшарпаний одяг, сутулі плечі, обрезкле тіло і тяжка праця без кінця-краю у брудній смердючій кав'ярні, що виходить на провулок десять футів завширшки, а довкола надбережні трущоби, гидомирні й відразливі, лагідно кажучи.

— Ви ще зайдете згодом? — сумно спитала вона, коли я рушив до дверей.

Озирнувшись на неї, я вперше збагнув глибоку істину мудрого давнього афоризму: «Доброчинність сама собі нагородою».

Я ступив крок до неї.

— Мали ви коли-небудь спочинок?

— Спочинок?

— Ну, чи виїздили коли в село на кілька день подихати свіжим повітрям, на розривку, знаєте, відпочити?

— Бог з вами! — вона засміялась, вперше перериваючи свою роботу. — Спочинок, га! Для таких як я? Ні, ви лишень подумайте! — І раптом різко докинула: — Вважайте на ноги! — це в ту мить, як я спіткнувся на перегнилому порозі.

Поблизу Вест-Індського доку я здибав парубійка, що понуро втупився в каламутну воду річки. Насунута на очі кочегарська кепка і те, як сидів на ньому одяг, безпомильно зраджували моряцьку душу.

— Агов, приятелю! — привітав я його, тицьнувши для знайомства кулаком. — Не скажеш, як тут пройти на Воппінг?

— Відробляв переїзд на скотовозі? — він відбив мій удар і сам завдав у свою чергу, з одного погляду визначаючи мою національність.

І після цього зав'язалась розмова, що привела нас до