Січеславщина (квадрологія) - Василь Кирилович Чапленко
— Але ти, Василю, сам повинен ще до світу втекти, коли Тобі, справді, загрожує арешт...
Василь уже ображено мовчав. У цім його мовчанні було виразно знати розчарування в другові, що поставив „укра-їнс'ьку" владу над дружбою. „А ще казав, що будем, як давні козаки-побратими!" — з гіркістю подумав.
— Чуєш? Повинен утікати...
— Я знаю це й без Тебе, — сухо сказав Василь і знову ліг.— А крім того, з твоїми поглядами, ти не повинен мені про це нагадувати, навпаки, повинен допомогти владі й мене заарештувати...
Марко ще трохи походив., потім підійшов до каганця й погасив його, зробивши в хаті ще більший чад. Ліг також на своє місце (проти вікна було видно його сильветку, як
лягаїв).
Але обидва вже не могли заснути: Василь виспався, та й становище його було не таке, щоб спокійно спати, а Марка, очевидячки, мучила справа з Іваном Овечкою. Він перевертався на своїй твердій лаві, сопів. Це протривало якийсь час, така болюча мовчанка.
Коли це раптом Марко підвівся, устав з лави і став узуватись.
Василь бачив це, але нічого не сказав.
Узувшись, Марко одягнувся й вийшов.
— „Чи не пішов цей фанатик влади сказати, щоб мене забрали, поки я не втік?" — тривожно подумалось Василеві.
— Для нього ж влада — молох, якому треба приносити в жертву все, навіть найдорожче... Це майже так, як у більшовиків, що вимагають зрікатися батька й матері ради революції. Тільки з іншого боку, інша однобічність"...
Але лежав далі, тільки розстібнув кобуру і взяв у руку
револьвер.
Марка довго не було. Десь у сінях горлато-голосно проспівав півень, так голосно, що міг би розбудити, якби Василь спав. На цей спів відгукнулись — віддалено, глухіше
— сусідські, дружно відзначаючи північ. Коли переспівали,
знов стало тихо...
І от у цій тиші рипнули потиху сінешні двері, і хтось, за всіма ознаками Марко, увійшов до хати. Був він сам. Підійшов обережно до полу і торкнув Василя за плече:
— Ти спиш? — Що таке?
— Уставай, підем дядька Йвана визволяти. Я придумав комлромісову розв'язку — щоб урятувати корисну одиницю і престиж влади зберегти. Петро Тимошенко тепер там на варті і згодився з вами „зникати", взяти на себе цей злочин...
Василь швиденько підхопився, взувся, одягнувся, і вони
безшелесно вийшли з хати.
Отаман Горобець не міг спати. Навіть не лягав, а ходив неспокійно по своїй „учительській". Як вагівник годинника — туди й назад, туди й назад. Переривав жмут світла, що йоіго кидав „залізничний" ліхтар із столу. І в тому його ходінні було щось від „нервового" літання-кидання нічного метелика в світлі. У нього ж було таке почуття, наче він когось безневинно вбив чи зробив якусь іншу непоправно-трагічну помилку...
Такий чудовий хлопець той Роговенко, свідомий патріот, учинив такий подвиг — і мусить зникати! Чи це жертва обставин? Події втягли його в стихійне селянське повстання, що його використали більшовики, — це так. Алеж він зумів у тому становищі переорієнтуватис/ь і знайшов вірну путь боротьби за визволення свого народу! А оте вбивство священика? Якщо він і відповідальний за нього, то тільки порядком колективної відповідальности як тимчасовий учасник того загону, що в ньому був...
Прикро було отаманові Горобцеві, що він, людина, під чиїм ім'ям виступає Республіканський кіш, безсилий у таких, як оця, справах проти своєї ж контррозвідки, поручника Василика, дарма що поручник формально підлягає йому. Справа, звичайно, не в самому Василикові, а в> тій загальній атмосфері, що виповнює усе їхнє соціальне середовище. Піти проти цього середовища — це означало б зробити політичний переворот, тобто, може, й згубити, зруйнувати заколотом ту національну силу, що бореться на такому важливому відтинку протибільшовицького фронту. Це було б на користь ворогам України...
...Туди й назад, туди й яіазад. Нитки думок заборсувались дедалі дужче.
Десь близько заспівав півень. Отаман здригнувся. Може не так від того несподіваного співу, як від прикрого холоду, що вже давно всевладно панував у кімнаті.
— „У грубці ж погасло, — подумав, спинившись. — Та й шиби ж он як понамерзали"...
Відчув притому в ногах, сів кінець столу. Може, через ¦отой тривожний настрій, може, через холод йому не хотілося роздягатися й лягати на ліжко, що сиротливо чекало його під стіною. Вирішив трохи почитати. На столі лежала знайдена в шкільній книгозбірні „Ілюстрована історія України" М. Грушевського, ця книга об'явлення для всіх „українців", що до її появи здебільшого нічого не зяали про минуле свого народу.
Повернув до себе світло ліхтаря, розкрив; книгу. Ось титульна сторінка з гордим написом „Ілюстрована історія України". Перегорнув' далі. Доісторичні розкопи в Києві —¦ свідоцтво1 споконвічного життя на цій землі. Не так читав., як перегортав, розглядав ілюстрації — портрети князів, митрополитів, гетьманів, письменників...
По якомусь часі відчув нагальну потребу відпочити, подрімати. Відсунув ліхтаря, закрив книгу і, сперши голову на руку, застиг у такій позі...
...Хилитається імла віків, потроху прояснюється, немов туман розходиться. І з того туману вирізнюється боян-співець староруський, сидить на степовій могилі, гусла пальцями помалу торкає, сумним голосом співає-промовляє:
— „Сказав бо князь князеві: „Це моє, а те також моє". І почали князі проміж себе воювати, а погані переможно на' бігають на землю Руську... І рідко тоді ратай на полі погукував, а часто вороння зловісно крякало, біду накликаючи"...
...Хилитається імла віків>, розвиднюється дужче. На передній плян виступає верхівець. У самій сорочці, з гордо задертою головою, на землю ані гляне.
— Боляїрине! Судиславе! Змилуйся! — просить плаксивими голосами галичани — сідельники, ковалі, смерди.
— Ага, тепер просите! — гукає п'яним голосом Судислав. — Ось ідуть угри, що я покликав, — вони вам покажуть, нікчеми, як не слухатися „лучших
